Донька з зятем залишили мені онуків на всі канікули. А я на своїй пенсії маю їх годувати й розважати.
Сучасні діти й онуки стали якимись егоїстами усе вимагають: уваги, турботи, часу, а натомість дають лише байдужість та претензії. Що це за споживацьке ставлення до старих? Ніби в нас, літніх, немає свого життя, своїх бажань лише й роби, що доглядай за онуками, як наймичка. А варто мені самій попросити про допомогу, як усі миттєво виявляються «зайняті», ніби я їм чужа.
У моєї доньки двоє синів старшому 12, молодшому 4. Я живу в невеликому селі під Львовом, і все, що в мене є, це скромна пенсія та тиша, яку я так ціную. Не знаю, як моя донька з чоловіком їх виховують і що там коїться в школі, але хлопці ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не застеляють усе розкидане, наче після бурі. Їдять теж що попало мою їжу носом крутять, вимагають якусь дурничку. Та просто кара небесна!
Коли онуки були малі, я допомагала доньці з усіх сил возилася з ними, няньчила, бігала по магазинах. Але останні пять років я на пенсії і тепер намагаюся позбутися ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами я з полегшенням зітхнула: подивилася в календар і зрозуміла, що на початку листопада довгих вихідних не буде. Отже, думаю, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Як же я помилилася!
У неділю, прямо перед останнім тижнем жовтня, почувся дзвінок у двері. Відчиняю а там моя донька, Олеся, з двома синами. З порогу, навіть не привітавшись, випалює:
Мам, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я оніміла.
Олесю, чому не попередила? Що це за сюрприз?
Та якщо я попереджу, ти знайдеш тисячу відмовок, аби лише не брати їх! відрізала вона, знімаючи з хлопчиків куртки. Ми з Олегом їдемо в санаторій на тиждень, сили скінчилися, я виснажена!
Почекай, а робота? Жодних додаткових вихідних же немає! намагалася я зрозуміти, відчуваючи, як всередині росте паніка.
У нас відпускні дні, Олег узяв три дні за свій рахунок. Мам, нема часу пояснювати, ми запізнюємося! кинула вона, чмокнула мене в щоку й вискочила за двері, залишивши мене з двома валізами та дітьми.
Не минуло й пяти хвилин, як у хаті почався хаос. Телевізор ревів на всю силу, куртки та черевики валялись по коридору, а хлопці носяться, як вихор. Я намагалася їх заспокоїти, змусити хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, ніби я пусте місце. Мою юшку їсти відмовилися, скривилися й заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моя терплячість урвалась.
Я схопила телефон і подзвонила Олесі:
Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся їм таке купувати!
Вже замовила вам доставку, відмахнулася вона, явно роздратована. Мам, вони твоєї каші не їстимуть, через це постійні скандали. Сходіть кудись, розважте їх, поїжте нормально! Ти сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
А на які гроші я маю їх розважати? Зі своєї пенсії? обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
А на що ти їх ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не вірю, що ти таке говориш! фуркнула вона й кинула трубку.
Ось і все! Я лишилася з цим кошмаром сама. Усе життя я працювала заради своєї єдиної доньки тягла по дві роботи, збирала кожну копійку, аби їй було добре. А тепер, на старість літ, отримую таке «дякую»! Мене трусить від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, усією душею люблю. Але вони втомлюються від мене, а я від них різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб цілими днями з ними бігати. А донька вважає, що я тепер безкоштовна прислуга, що моя пенсія і мій час належать їй та її дітям. Це їхнє право, а моє тільки обовязки. Егоїсти, чистої води егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, чую їхні крики й думаю: невже це й є моя старість? Невже я заслужила лише це?
