У 65 років ми зрозуміли, що діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я стою перед гірким питанням: чи справді наші діти, заради яких ми з чоловіком віддали все, викинули нас зі свого життя, як старі, непотрібні речі? Троє наших дітей, яким ми віддали молодість, сили, останні гривні, отримали від нас усе, що хотіли, і пішли, навіть не озирнувшись. Син не бере слухавку, коли я дзвоню, і в голові крутиться одна думка: чи знайдеться серед них хтось, хто простягне нам ковток води, коли ми зовсім похиліємо? Ця думка ріже серце, ніж ніж, і залишає лише порожнечу.
Я вийшла заміж у 25, у невеличкому містечку під Харковом. Мій чоловік, Богдан, був моїм однокласником, наполегливим романтиком, який роками добивався моєї уваги. Він вступив до того ж університету, лише щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша донька. Богдан кинув навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку. Це були важкі часи він пропадав на будівництві з ранку до ночі, а я вчилася бути матірю, паралельно намагаючись не завалити сесію. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перевестися на заочку, а Богдан брав усі більше змін, щоб прогодувати нас.
Ми вистояли, попри всі труднощі, і виростили двох дітей старшу доньку Олену й сина Ярослава. Коли Олена пішла до школи, я нарешті влаштувалася на роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Богдан знайшов стабільне місце з гарною зарплатою, ми облаштували квартиру. Та лише ми зітхнули з полегшенням, як я дізналася, що чекаю третю дитину. Це був новий удар. Богдан працював ще наполегливіше, щоб витягнути сімю, а я залишилася вдома з маленькою Марічкою. Як ми впоралися досі не розумію, але крок за кроком знайшли тверду землю під ногами. Коли Марійка пішла до першого класу, я вперше відчула справжнє полегшення ніби гора з плечей звалилася.
Але випробування не закінчилися. Олена, ледь вступивши до інституту, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли самі ж одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом усе це витягло з нас останні заощадження. Потім Ярослав захотів свою квартиру. Як можна було відмовити синові? Взяли кредит, купили йому житло. На щастя, він швидко влаштувався у велику компанію, і ми зітхнули спокійніше. А от Марійка у випускному класі вразила нас мрією вчитися за кордоном. Це був важкий удар по гаманцю, але ми зібрали гроші, стиснувши зуби, і відправили її за океан. Вона полетіла, а ми залишилися самі у порожній хаті.
З роками діти все рідше зявлялися на порозі. Олена, хоч і жила в нашому місті, заходила раз на півроку, відмахува
