Запізнившись на поїзд, вона повернулася додому без попередження й не стримала сліз. Оксана вирішила йти пішки, не попередивши нікого. Щойно переступила поріг, сльози самі полилися з очей. Жовтневий вітер бив у обличчя холодними краплями дощу. Вона дивилася на поїзд, що віддалявся, і всередині неї кипіло гірке відчуття. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Немов у кепському сні», подумала вона, машинально поправляючи вибиту пасму волосся. Перон був порожній і непривітний, лише жовті ліхтарі відбивалися у калюжах, малюючи дивні смуги світла.
Наступний поїзд лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Оксану. Може, автобусом?
«Автобусом Оксана зморщила ніс. Три години трястися по розбитій дорозі? Дякую, не треба».
У сумці завібрував телефон дзвонила мама. Вона на мить зупинилася, дивлячись на екран, але не взяла трубку. Навіщо завдавати зайвого занепокоєння? Краще просто повернутися ключі ж завжди при собі. Таксі мчало порожніми вулицями міста, а за вікном все здавалося неначе декораціями ненатуральним, плоским.
Водій щось бурмотів про погоду й дорожні умови, але Оксана не слухала. Усередині зявлявся дивний присмак ні тривога, ні радість.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, прального порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичній симфонії пролунала фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, ніби двері опиралися. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши у свою кімнату, вона старалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, оглянулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа в тиші? Не в звичайній нічній, а в іншій густій, липкій, наче прелюдія перед бурею. Здавалося, будинок затамував подих, чекаючи чогось. Оксана дістала з сумки ноутбук робота чекала. Але, тягнучись до розетки біля столика, випадково зачепила якусь коробочку. Вона впала з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки жовтих конвертів з вицвілими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на знімок ще до того, як Оксана усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона відкрила перший лист. Почерк виразний, чіткий, абсолютно незнайомий.
«Кохана Віро! Знаю, що не повинен писати, але більше не можу мовчати. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Вибач, навіть писати страшно про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи пробачиш ти колись мене за те, що я пішов?» Серце почало битися швидше. Вона схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Усе її дитинство, увесь її життєвий шлях був викладений у цих рядках чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою гарненькою вона стала. Віро, може, вже час?..»
У горлі став грудою. Оксана машинально ввімкнула лампу, і жовте світло вихопило з пітьми стару фотографію. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібною цікавістю. Високе чоло, розумні очі, ледь насмішлива посмішка Боже, та ж у неї його ніс! І цей характерний нахил голови
Оксано? тихий мамин голос змусив її здригнутися. Чому не попередила, що
Віра зупинилася в дверях, побачивши листи, розкидані по підлозі. Колір зник із її обличчя.
Мамо, що це? Оксана підняла фотографію. Тільки не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу я відчуваю
Мати повільно сіла на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
Микола Микола Сергійович Воронцов, голос звучав приглушено, ніби з іншої кімнати. Я думала, що ніколи що ця історія залишиться у минулому
Історія? Оксана ледь не крикнула шепотом. Мамо, це ж усе моє життя! Чому ти мовчала? Чому він чому всі
Бо так треба було! у материному голосі прорвався біль. Ти не розумієш, тоді все було інакше. Його батьки, мої батьки Нам просто не дали бути разом.
Тонкий шар тиші вкрив кімнату, мов щільна тканина. Десь далеко процукотів поїзд той самий, на який сьогодні запізнилася Оксана. Випадковість? Чи доля вирішила, що настав час правді виплисти на поверхню?
Вони просиділи до самого ранку. За ві
