**ХЛОПЧИК, ЯКИЙ ПОСАДИВ ЛІС**
Мене звати Тарас Шевченко, і народився я в маленькому селі серед карпатських гір. З самого дитинства дідусь розповідав мені, як колись гори навпроти нашої хати були вкриті густими лісами, де дзюрчали струмки, а птахи співали від світанку до заходу сонця.
Але коли мені виповнилося вісім, ті гори стояли оголені, з потрісканою від посухи землею, і тиша там була така, що серце боліло. Одного разу я запитав дідуся:
Чому вже немає дерев?
Бо їх вирубали на продаж, а земля втомилася, відповів він.
А хто їх знову посадить?
Той, хто любитиме майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню вигоду.
Тієї ночі я не міг заснути. Здавалося, дідусь дав мені важливе доручення.
Наступного дня я знайшов стару бляшанку, наповнив її землею, зібрав кілька насінин ялини, що лежали біля дороги, і посадив їх. Я не знав, чи вийде щось із цього, але щоранку носив воду зі струмка, щоб поливати свої посадки. Коли зявився перший паросток, у грудях завмерло щось немовляче і світле ніби крихітна частка надії вирішила лишитися зі мною.
Я продовжував збирати насіння, садив біля хати, потім на схилах. Сусіди, побачивши мене, лише сміялися:
Тарасе, марно ти це робиш!
Але я памятав дідусеві слова.
З часом до мене приєдналися інші діти. Кожної суботи ми йшли в гори з пляшками води, насінням і саморобними лопатами з бляшанок. Деякі рослини гинули, інші приживалися. Ми навчилися огороджувати їх від кіз, підкладати каміння, щоб зберегти вологу.
Коли мені виповнилося пятнадцять, на горах вже росли понад три тисячі дерев. Зміни були помітні: поверталися птахи, земля краще утримувала воду, під час дощів зявлялися невеличкі потічки.
Чутки дійшли до місцевого радіо, а потім до львівської газети. Одного разу до нас приїхав чоловік з екологічної організації.
Тарасе, запитав він, чи хочеш ти допомоги у посадці дерев?
Я не вагався.
Завдяки його підтримці ми отримали інструменти, рукавиці, а головне більше насіння та саджанців місцевих порід. Нас навчали, як відновлювати екосистему. Дідусь, який був уже дуже старим, обійняв мене і прошепотів:
Тепер ти бачиш майбутнє, сину.
Зараз мені двадцять чотири, я вивчаю екологію. На тих горах, де колись була лише пустка, тепер росте молодий ліс понад двадцять пять тисяч дерев. Він ще не досконалий, але вже став домом для дятлів, вивірок, лісових котів і людей, які люблять гуляти в його тіні.
Кожного разу, коли я піднімаюся вгору, торкаюся стовбурів і думаю: ці дерева стоятимуть тут і після того, як мене не стане. І мені подобається уявляти, як через пятдесят років якась дитина запитає свого дідуся:
Хто посадив усе це?
А той відповість:
Хлопчик, який любив майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню вигоду.
