Ой, подружко, ти б знала, яка в мене історія з цим котом! Уяви собі, стою зранку в коридорі, намагаюсь впхати Микиту в переноску а він виривається, гепається на підлогу і йде під шафу, надувся як жабурина та ще й жалібно нявчить. Денис, мій, вже ледь не плаче:
Марічко, знову?! Я вже працюю не на себе, а на твого котяру!
А Микита з таким виглядом, ніби я хочу продати його душу чортяці за пару копійок. А йому, до речі, вже стільки літ, що й не згадаю. Я його ще десять років тому з підїзду принесла був ще молодий, але дорослий кіт, і не скажу, щоб одразу до людей біг.
Мене тоді мама, Ганна Володимирівна, разом з тим котом у старому рушнику в клініку потягла.
Рятуйте бідолашку!
Звідки таке диво взяли? надула губи ветлікарка, це ж дворовий кіт!
Мама як накинулась:
Яка різниця, який він! Мій кіт, а гроші в мене не гірші, ніж у тих, хто за породистих тут готовий півзарплати викласти.
Ну, характер у мами завжди був міцний. Випробуй-но сама виростити дитину сама, ще й доглядати двох старих! У неї зарплата виховательки в дитсадку які тут розкоші? Але доброти й мудрості в цих руках хоч відрами носи.
Скажу прямо, тато з дому втік за тиждень після весілля. Баба тоді ще жартила мов, довго ж він протримався. Болісно було, та мені життя дало інше дізналася, що вагітна, і заспокоїлася. Жінка я чи не жінка, а діти то найбільше щастя.
Мама тоді підтримки не дала:
Дитина це розкіш. Маріє, ти молода, гарна, куди тобі обуза?
Але коли я згадала про аборт, все моє нутро кричало: “Не смій!” Я вперше відчула, що повинна це зробити для себе стати мамою.
Та бабуся це все переслухала, тихо-нишком приїхала з села, стоїть біля порогу з рушником і каже:
Народжуй, Марічко! Впораємось.
Розгортаю рушник а там пачка гривень! Дід хату продав, гроші на квартиру і для сімї. “Все для правнучки,” твердить.
Була сварка: мама образилась, що бабуся мені помагає. Довіри межи ними так і не зявилось, але мені бабусина підтримка дала крила.
Бабуся й квартиру мені знайшла: хоч і стара, зате велика і з хорошими сусідами. За пару місяців з хлопцями-майстрами й ремонту наробили, і посміятися встигли.
Донька моя, Божена, народилася трошки раніше, ніж мали, і була найніжнішою у світі. Я собі сказала, що ніколи не повторю мамину суворість. Терпіння у мене не завжди вистачало, але намагалась, як могла. Бабуся також не жаліла ласки і навчила нас знаходити порозуміння, як би там не було.
А потім бабуся захворіла важко. З лікарями толку мало, але вона каже:
Жити мені не страшно. За вас тільки болить.
Саме тоді Божена з вулиці принесла кота. Сльози на очах, а на руках зранена тварина. Я закутала його в рушник і з Богом у ветклініку. Ми з дівчатами сміялися, що за лікування Микити я могла б трьох породистих купити, але віддати його вже не могла. До кінця місяця ледь дотягнула були лише дрібні копійки, а треба було й на кота, і на ліки бабусі, і на подарунок для Божени.
Тоді Божена вночі підійшла до мене:
Мамо, ай ніяких подарунків лиш хай він залишиться. Це найкращий подарунок.
Так у нас і залишився Микита красивий, хоч і трохи драний кіт. Він швидко звик до домашнього життя, до бабусі дуже привязався, а мене ніби підштовхнув нарешті змінити роботу. Я пішла нянькою у сімю знайомих і не пожалкувала.
З того часу проблем із заробітком не було. Дітей любили мене, а рекомендації були кращі за будь-який диплом. Микита вечорами чекав біля порога, чіплявся до рук, ніби дякував за нове життя.
Все йшло на лад Божена підросла, у школі відмінниця, дід, що все-таки переїхав з села, доглядав за нею, допомагав і в домі, і словом. А коли бабуся померла, ми ще більше згуртувались.
Так минали роки. Божена вчилася, Микита завжди поруч і в радості, і коли дід пішов слідом за бабусею. Потім я зустріла Антона такого доброго чоловіка, що мені іноді здавалося, я виграла у лотерею. Навіть мама до нього прихилилася: тепер може й машину з розсадою на дачу попросити, та й сусідам хвалиться.
Божена вже студенткою стала, але жити залишилась у нашій квартирі. І як привела хлопця знайомить того ж Дениса так Микиті він не впав у око. Денис ледь до стелі не стрибав, коли кіт на нього насупившись викинувся.
І тут почалось: Денис до кота, як до ворога, а Божена його лише захищає. І ось одружились, а замість медового місяця сварки. Каже він моїй дочці:
Що за дружина з тебе? Борщ червона водичка! А кота взагалі гнати треба!
А кіт вже зовсім постарів, з лотком не впорався знову клініка, рахунок, Денис бурчить:
Я здоровя своє так не лікую, як ви того кота!
А Божена у відповідь:
Микита член сімї!
Сварка перейшла у скандал: Денис запропонував виставити кота з дому, а Божена що під піде разом із котом! Тут уже остаточно стало ясно, що вони з різних світів. Божена спокійно взяла ключі, сказала чоловікові лишитися на самоті і поїхала з котом у клініку.
Котика підлікували, вдома Божена народила доньку Аленку, сама, без Дениса. Та домовились жити поперемінно: два будинки, дві бабусі, дві іграшки-зайці. І любов справжня, тепла, укрАїнська, що передається навіть тоді, коли батьки разом не живуть.
Мала Аленка росла, як сонце. Всім ділилась і з Микитою, і з бабусею, і з татом. І тільки старий кіт знав, хто ж він такий для цієї дитини. Але мовчав бо й справді, якщо мама-кішка лагідна, котенята теж урівноважені та добрі.
Марічка, ось так і живемо. Дай Боже кожному такої родини з котом чи без, але з любовю і підтримкою.
