Щодня я приходжу до школи, де вчаться мої онуки.
Я не вчитель і не працівник просто дідусь з тростиною та серцем, яке не може сидіти спокійно, коли онук потребує підтримки.
Мене звуть Іван Петрович, і я роблю це для Тарасика моєї гордості, моєї радості, мого сенсу життя.
Перший раз я побачив його самого на лавці під каштаном.
Інші діти бігали, сміялись, грали у «класики». А він просто сидів, руки на колінах, і дивився очима, що так хотіли належати, але не знали як.
Коли я забрав його того дня, запитав:
Чому не граєш із дітьми?
Він похитав головою:
Вони не хочуть, дідусю. Кажуть, що я повільний і не знаю правил.
Я не спав тієї ночі.
Наступного ранку я пішов до директорки.
Пані Олено, дозвольте мені бути з Тарасиком на перервах.
Вона подивилась на мене ласкаво:
Пане Іване, я розумію ваші почуття, але…
Ніяких «але». Цей хлопчик моє життя. Якщо школа не зробить так, щоб він почувався своїм, то це зроблю я.
Тепер щодня о 10:30 я проходжу через зелені ворота шкільного подвіря.
Спочатку діти дивились на мене з цікавістю старий дід у вишиванці та з паличкою серед них.
Тарасик соромився:
Дідусю, тобі не обовязково
Соромуватись нічого. Хіба твій дід не має права тебе любити?
Ми почали повільно. Грали в шашки, потім у «хрестики-нулики».
Тарасик сміявся, коли я вдавав, що не бачу його хитрих ходів.
А одного дня підійшла дівчинка.
А що це ви граєте? запитала.
«Морський бій», відповів я. Хочеш приєднатись?
Її звали Марійка. Вісім років, без переднього зуба, але її усмішка освітлювала весь двір.
Тарасик терпляче пояснив правила.
Наступного дня Марійка привела подругу Оленку.
Так наше місце стало куточком сміху та дружби.
Взяли скакалку і почалися змагання.
Тарасик не міг стрибати швидко, але діти підлаштувались під нього.
Давай, Тарасе, ти зможеш! підбадьорювала Оленка.
Пять разів! Молодець! раділа Марійка.
Я дивився на них із щасливим серцем.
Одного дня підійшов вчитель фізкультури:
Пане Іване, те, що ви робите, дивовижно.
Я просто дідусь, який любить онука, відповів я.
Ні, сказав вчитель. Ви нагадуєте нам, що кожен вартий свого місця, навіть якщо бігає не так швидко.
Проминуло три місяці.
Я й досі приходжу. Але тепер не тому, що Тарасик самотній.
Я йду, бо мене чекає зграя дітлахів, які кричать: «Діду Іване!» коли зявляюсь біля воріт.
Бо мій онук тепер має друзів, які запрошують, підтримують і розуміють його.
Сьогодні вранці, граючи в «схованки», Тарасик міцно обійняв мене:
Дякую, дідусю.
За що, сину?
За те, що не дав мені зникнути. Навчив, що бути іншим це нормально.
Я притулив його до себе й прошепотів:
Це ти мене навчив, Тарасику. Навчив, що любов ніколи не втомлюється, що ніколи не пізно щось змінити, і що справжня мужність це бути поруч, коли хтось потребує тебе.
Дзвінок прокричав кінець перерви. Діти побігли до класів.
Тарасик йшов із піднятою головою.
Я прийду завтра. І післязавтра теж.
Бо бути дідусем це не просто піклуватись.
Це будувати містки й нагадувати світу, що ніхто абсолютно ніхто не повинен стояти осторонь у грі під назвою життя.
