Коли мій батько нас покинув, моя мачуха вирвала мене з пекельних обійм дитячого будинку.
У дитинстві моє життя було яскравою казкою дружня родина, повна любові, у невеликому будиночку на березі Дніпра, біля містечка Камянка. Нас було троє: я, мама та тато. Повітря наповнював аромат свіжих паляниць, а батько ввечері розповідав про свої пригоди на річці. Але щастя ненадійний супутник, який обертається спиною, коли його найменш очікуєш. Одного дня мама захворіла її відразу перестало чути, руки почали тремтіти, і незабаром вона опинилася на холодному лікарняному ліжку в Дніпрі. Вона згасала, залишивши нас серед моря болю. Тато потонув у горілці, втопивши душу у дешевому самогоні, а наш дім перетворився на руїну, завалену битим склом і тихою розпаччю.
Шафа з продуктами спорожніла, мовчазний свідом нашого падіння. Я ледве тягнулася до школи у Камянці брудна, з голодним животом. Вчителі лаяли за незроблені домашні завдання, але як я могла вчитися, коли єдине, про що думала, як би дотягнути до вечора? Друзі відвернулися, їхні шепотіння різали глибше ножа, а сусіди спостерігали за нашим лихом зі співчутливими поглядами. Зрештою хтось не витримав викликав соцслужбу. Суворі службовці увірвалися в наш будинок, готові вирвати мене з тремтячих рук батька. Він розплакався на їхніх очах, благаючи про останній шанс. Вони дали йому лише місяць ніжний, як остання соломинка над прірвою.
Та візит пробудив батька. Він пішов у магазин, приніс їжу, і ми разом вимили будинок, доки він не засяяв слабким відблиском минулого тепла. Він поклявся не пити, і в його очах зявився відгомін того чоловіка, якого я колись знала. Я почала вірити в одужання. Одного бурхливого вечора, коли вітер бив у віконниці, він прошепотів, що хоче представити мене одній людині. Моє серце завмерло невже він уже забув маму? Він запевнив, що вона ніколи не зникне з наших сердець, але це був наш шанс врятуватися від безжальних очей чиновників.
Так у моєму житті зявилася тітка Оксана.
Ми поїхали до її невеликого будиночка в Кривому Розі, старенької хати біля річки, оточеного кучерявими вербами. Оксана була як вихор тепла, але з незламною силою, її голос рятівний якір, а погляд вогник надії. У неї був син, Андрій, на два роки молодший за мене, худий хлопчина зі сміхом, що проганяв холод. Ми зразу ж знайшли спільну мову бігали вуличками, бавилися на березі, доки не задихалися. На зворотному шляху я сказала батькові, що Оксана як промінь сонця, і він мовчки кивнув. За кілька тижнів ми зібрали речі, здали наш будинок у Камянці й переїхали до Кривого Рогу остання спроба почати все знову.
Життя поступово налагоджувалося. Оксана оточувала мене любовю, яка загоювала рани латала мої джинси, варила наваристі борщі, а ввечері ми сиділи разом, коли жарти Андрія розганяли тишу. Він став моїм братом не через кров, а через спільний біль. Ми сварилися, мріяли, мирилися з лояльністю, що не потребувала слів. Але щастье крихкий гість, який доля любить розбивати. Одного морозного ранку тато не повернувся. Дзвінок розірвав тишу він погинув, розчавлений вантажівкою на обмерзлій дорозі. Біль пожирав мене, наче звір. Соцслужба повернулася холодна й непохитна. Без законного опікуна вони вирвали мене з рук Оксани й відвезли до дитбудинку в Запоріжжі.
Дитбудинок був вязницею безнадії сірі стіни, холодні ліжка, наповнені зітханнями покинутих. Час повз, кожна хвилина удар по душі. Я почувалася привидом, загубленим і невидимим, скатованим кошмарами самотності. Але Оксана не здалася. Кожної неділі вона приходила, приносячи хліб, шарфи, які сама звязала, і незламну волю забрати мене назад. Вона билася, як левиця штурмувала кабінети, заповнювала папери, її сльози падали на документи, доки вона боровся з бюрократією. Місяці минали, і розпач гризла мене я боялася, що зігнию в цій похмурій ямі. Але однієї ранку завідувачка кликнула: «Збирай речі. Твоя мати тут.»
Я вийшла і побачила Оксану й Андрія біля воріт їхні обличчя сяяли надією. Ноги підкосилися, коли я впала в їхні обійми, а ридання вирвалися з грудей, наче буря. «Мамо, прошепотіла я, дякую, що витягла мене з цієї могили! Клянусь, я буду гідна твоєї жертви!» У той момент я зрозуміла родина це не лише кров. Це душа, яка боротиметься за тебе до останнього подиху.
Я повернулася до Кривого Рогу, до своєї кімнати, до школи. Життя набуло спокійнішого ритму я закінчила школу, вступила до університету в Дніпрі, знайшла роботу. Андрій і я залишилися нерозлучними, наше звязок скеля серед бурі. Ми виросли, створили власні родини, але Оксана наша мама
