Петрик. Оповідь
Вікно у лікарняній палаті було навстіж відчинене. Ще вранці його розчинила медсестра. Повітря було свіже, фіранки ворушилися, зелень дерев за вікном тішила око, а до палкої літньої спеки було ще далеко.
Петрику видалили апендицит. Казали, операція була важка, ледве встигли, але Петрик не боявся.
Уколів боїшся? лагідно посміхалася вранці медсестра, випускаючи повітря зі шприца.
Петрик мовчки перевернувся на бік, підводитися йому ще не дозволяли.
Чим вона ще мене може налякати…
Привезли його з провулку. Там і скрутило. Ні, бездомним він не був, ріс у дитбудинку. Просто йшли з хлопцями з базару, де намагалися щось підзаробити, і тут стало зле.
Жаль було йому лише за одне: підставив Льоньку та малого Сергійка тепер у дитбудинку паніка буде. Уже вчора після операції прибігала Галина Петрівна заступниця директора, робила вигляд, що хвилюється. Петрик ще був під наркозом, тому лиш пригадував її стурбоване обличчя, а деталі забув.
Чому не скрутило його вдома, в дитбудинку? Ото ж до кімнати рукою подати залишалося… Але ось так трапилось.
Винен, мабуть, абрикосам. На базарі їм віддали ящик гнилих абрикосів, а вони й не такі гнилі духмяні, як мед. Ось і не втримались наїлися досхочу.
Ого, богатир! Як здоров’я? літній лікар з густими волохатими руками обдивлявся шов. Все найстрашніше позаду, тепер бояться нічого.
А я і не боявся.
Та ти, бачу ж, відчайдушний! Ну що, козаче, лікар став серйозним, Є тобі наразі не можна. Пердачки забороняю! Потерпи трохи без солодкого й смаколиків. Ввечері отримаєш узвар.
Петрик кивав із поваги. Він знав приносити йому солодощі нікому. В дитбудинку на нього сердилися за самоволку, за те, що підставив вихователів. На базар ходили таємно, крізь прогалину в паркані, і треба ж було втрапити з приступом.
Про те, що лікар правий щодо хоробрості Петрик знав. Його життя примусило бути відчайдушним. Мати народила його, здається, випадково. Грошей на аборт, мабуть, не знайшлося. Петрикові було десять, але думав він про це спокійно, як і всі дитдомівці.
На матір він чомусь не сердився. Навпаки, вдячний що народила. Хоч і відмову написала відразу, все одно дякує.
До трьох у будинку немовляти, потім у дитбудинку під Сумами, далі під Полтавою. І скільки себе памятав виживав.
Згадувалися бійки через їжу в їдальні. Хоч і були вже спокійні “кучмівські” часи, але кухарі й начальство відверто тягли все додому, навіть машинами вивозили.
Та не лише за їжу билися! За все підряд! Петрик ріс міцним. Силою брав. Два рази ламав руку. Одного разу навіть перукарка ледь не розплакалась, коли голила їх налисо на голові одна рана на іншій.
І чим тут плакати? Петрик узагалі ніколи не ридав.
А зараз його хочуть налякати якимсь шрамом чи уколами…
Насмішили!
Дорослих вважав холодними й розважливими. Він був не малюк, не ніжна дівчинка, якого можуть прихилити. Грубий трохи, прямий, впертий.
Дивись у мене, Воробйов! Якщо щось ще вдумаєш в ізолятор! часто погрожувала йому Ірина Миколаївна.
Він не перечив, але слухатись теж особливого бажання не мав. У нього були свої правила й принципи.
Одна доросла людина йому запамяталась. Він не знав, як інші діти згадують маму, говорячи з нею подумки, але з тією жінкою випадковою вихователькою Петрик розмовляв у мріях часто.
Було йому тоді років шість, коли вона прийшла працювати. Тоді він ще жив у дитбудинку під Сумами. Ким вона була не згадає. Лише памятав лагідну посмішку, світло-блакитні очі, теплі руки і запах. Брала його на коліна й шепотіла на вухо:
Сильним будь, Петрику. Їж добре, себе бережи, слухайся. Тобі буде тяжко, але ти впораєшся. Ти тільки старайся, гаразд?
А потім співала колискову.
Котик сіренький, хвостик тонесенький,
Баю-бай, баю-бай.
Лапки біленькі, вушка чорненькі,
Баю-бай, баю-бай…
І хоч Петро вже вважав себе дорослим, та згадував ту незвичайну пісню, коли бувало дуже тужно. Заплющував очі, тихо наспівував, згадував тепло рук… і ставало легше.
Та жінка зникла, розчинилася, полишивши лише пісню й спогади. Ніхто більше ніколи йому не співав колискових, не качав на руках. Її імя він забув, а у думках називав “мама”. Розумів, мабуть, то якась вихователька, та мріялося.
Медсестра зачинила вікно, бралася застилати ліжко навпроти. Петрик зрадів одному лежати було сумно.
Незабаром у палату вкотилася каталка, а навколо гурт дорослих у білих халатах. Почався гармидер. Петрик насилу побачив, як на ліжку лежить худий хлопчик з тонким носом, над ним крапельниця. Залишилася лише медсестра й чоловік у білому халаті.
Ніхто не балакучий був. По слову перекидалися.
Спатиме, сказала медсестра.
Добре, дякую.
Покличете…
Гаразд.
Вона пішла, чоловік сидів спиною до Петра, втупившись у коліна, не ворушився. Хлопчик спав.
У палаті було спекотно, але чоловік не знімав піджак і халат. Петру навіть здалося, що той задрімав.
Спина затерпла, Петро повернувся, ліжко скрипнуло. Чоловік озирнувся. Між бровами зморшка, під очима мішки, а погляд добрий.
Добридень, прошепотів, ніби щойно помітив Петрика.
Вітаю, відказав Петро.
Чоловік глянув на сина, потім узяв стілець, підійшов до Петра і присів поряд.
Оперували?
Ага, апендикс вирізали.
Добре. Не встаєш ще?
Ні.
Щось треба?
Мені не можна. До вечора не їсти. А йому що? Петрик кивнув на хлопчину.
Йому… інша хвороба. Якщо не проти, побуду тут поможу, якщо щось треба. Як прийдуть до тебе вийду.
Не проти, похитав головою Петро. Яке він мав право заперечити?
Чоловік переставив стілець, озирнувся.
Сина Семеном звати, одинадцять. А тебе?
Петро, мені десять.
Дякую, Петре, сказав чоловік, а Петрик і не второпав за що.
Наступного дня в палаті весь час були люди. Семенові ставили крапельниці, приходив лікар. Батько його ночував у палаті, щось тихо говорив до сина. Семен ворушив руками й головою, але очей не розплющував неначе спав.
Приїжджали бабуся з дідусем і молода висока жінка мама Семена. Висока, статна, хвилясте волосся зібране в хвіст, ніс із горбинкою. Очі червоні, від сліз. Ввели її під руки, посадили біля хлопчика. Вона щось тихо промовляла, гладила його.
Може переведете Петрика? пробував відстоювати спокій дружини Семенів батько.
Так, сьогодні переведемо.
Лікар ніби пригадав про Петрика й підійшов.
Ну як ти, брате? Боляче?
Трохи.
Ночі ці Петро спав погано, шов болів, повернутися було страшно, катетер заважав. Учора йому не дали поїсти. Може, забули, чи зарано було.
Тепер можеш потроху вставати. Сьогодні переведемо у сусідню палату. Катетер знімуть, розгойдуйся потроху.
Встати Петро хотів, але медсестра довго не зявлялась. Люди заходили то й діло.
Лише сьогодні Петрик здогадався, що Семен, мабуть, помирає. Той весь час спав, а всі навколо говорили пошепки, були напружені, змирені.
Вдень біля Семена залишилася лише дівчина наче тітка чи родичка. Петро її соромився, коли медсестра прийшла знімати катетер, натякнув їй, але почула лише одне:
До кого там ти потрібен? Вона зайнята. Давай швидше.
І справді, усе минуло швидко, але Петро ще лежав, не вірячи свободі. Він був голяка й не знав, де його речі. Дівчина то у вікно дивилась, то на Семена. Правила ковдру, зволожувала губи водою. А Петрикові так і хотілось спитати, куди його одежу поділи.
“До кого ти там потрібен…” Дійсно нікому ти не потрібен.
Та за годину наважився сісти. Повернувся на бік, ковдру накинув і сів.
Дівчина озирнулась.
Допомогти?
Ні, голова запаморочилась. Знову ліг.
Та за хвилинку знову сидів.
А ви не знаєте, куди мої речі поділи?
Вона лише обіцяла дізнатись.
Тільки приглянь за Сімою, так?
Петро намагався встати, загорнувшись у ковдру, але ноги трусились, відриватися від ліжка боявся. Хто б подумав, що йти по палаті буде так важко.
І ось принесли йому лікарняний одяг.
Я відвернуся, не хвилюйся, сказала дівчина.
Він сів на ліжко, натягнув штани. Усе на три розміри завелике, довелося підкрутити резинку. Це Петро вмів. Штани підвернути намагався, але нахилитися ще боляче. Тільки коли побачила, як Петро йде, наступаючи на штанини, дівчина підійшла на допомогу.
Постій, ого, які великі. Давай підкручу, довго мордувалася, аж Петрікові стало зле.
Я впаду зараз…
Спи, підтримала його, посадила на стілець. Ти ще зовсім хворий. Їв щось? Як тебе звати?
Петро.
А я Ліля. Петь, маму треба б близько. Може зателефонувати?
Мами нема.
А То тата, чи… З ким ти живеш?
Та все нормально. Мені краще. Піду, бо в туалет треба…
Він дійшов до вбиральні, глянув у дзеркало. Так Під очима синці, губи білі, лише чорні його очі палали. Одна вихователька казала, що за оті свої “воронячі” очі він і прізвище має Воробйов. У дитбудинку кликали його просто Ворон. Пишається цим.
Умився холодною водою наче легше. Мабуть, Ліля подбала принесли йому узвар.
А що їсти? Якщо сам піднімешся у столову йди.
Куди саме?
Направо, сходами і знову направо. По запаху знайдеш, хихикала санітарка.
Та він ледве стоїть. Йому ще щось не можна. Я сама принесу, обурилася Ліля.
Петро не міг всидіти. Ходив по палаті, глянув на Семена гарний хлопчина, таких у дівчатах улюбленці. На маму схожий кучерявий. Тільки худющий.
Він що, помирає? у дитдомівців нема звички ходити навколо.
Дівчина здригнулась.
Не знаємо. Так, Семко дуже хворий. Чотири операції… останні на кишківнику. Батьки збилися з ніг. Я тітка, сестра батька. Але ж бувають дива, еге ж?
Не знаю, сів Петро на ліжко.
Він думав про того Семена. Інша в нього доля, немов у кіно: мама, тато, бабуся, дідусь, родина… Все є живи й радій, а й він тут лежить і згасає.
Не пощастило…
Петра так і не перевели. Ввечері знову прийшов батько Семена. Опять суєта. І Петро чув, як про нього казали, ніби за цілий день ніхто не навідався.
Пете, лікар сказав ти з дитбудинку? запитав батько Семена.
Та.
Може, перейти б у іншу палату? Просто Сема у нас тяжкий… зітхнув батько.
Мені тут нормально. Можна залишусь?
Чотири дні минали, як один. Петро захворів, підвищилась температура, його таки перевели у палату до старих. Відверто сумував, ходив до Семена, сидів біля нього. Ніхто не проганяв.
Виписку перенесли через температуру.
За цей час Петрікові тісніше став із батьком Семена, Дмитром Єгоровичем. Поступово чув усе, що знав. Той приніс хлопцеві трохи одягу, і Петрові було радісно звик носити чуже.
Це ж його?
Його…
А якщо одужає?
Дмитро задумався… В їхній родині слово “помирає” вголос не вимовляли. Всі цього чекали, та не говорили.
Одного разу лише вигукнула мама Семена, Софія:
Чому! Чому ми зробили все правильно, а він усе одно помирає?! Чому це мало б полегшити?
Коли відходить рідний, не витримує й тіло. Ось і дружина знесиліла, жити не хоче. Їй кололи заспокійливі, але майже не допомагало.
А якщо виживе? спитав Петро.
Дмитро ковтнув слину, хотілося самому собі відповісти.
Ні, він уже не виживе. Семе, пояснював непросто, він помирає.
Це боляче помирати? огортав сорочку Семена, з жалем дивився на нього Петро.
Дмитро бачив Петро співчуває, переймається. Хлопцеві страшно сирота ж.
Менше, ніж засинати. Ми все робимо, щоб йому не боліло. Саме для цього ми тут.
Але ж рухається.
Так, і ми з ним розмовляємо. Може чує. Хоча… Точно не відомо.
Поряд із Семею завжди хтось був. Та коли Дмитро однієї ночі змушений був відійти, поруч залишився Петро. Повернувшись, побачив таку картину.
Петро тримав Семена за руку і тихо говорив.
…А де моя мама невідомо. Може вже й померла. Ну, покинула я не злюся. Якби приїхала, простив би. Не віриш? Даремно… А ти не помирай. Мамка твоя плаче. І тато. Мені б такого тата за жодні гроші б не помер. А одяг твій я поверну. Не забрудню, обіцяю. У дитбудинку їх багато. Ти тільки живи. Старайся. Дуже старайся…
Дмитро закашлявся, у горлі став ком. Петро повів плечем.
Він чув, точно чув. Руку мені стискнув. Не вірите?
Вірю, Петрику, вірю. Кажу ж може, чує.
Дмитро й уся родина чекали кінця. Його Сема, єдиний син, помирав. Хворобу виявили у восьмирічному віці спершу атрофія мязів, потім усе тіло: серце, легені, кишечник. Їздили по спеціалістах у Київ, Львів, лікувалися та тримали Семена до одинадцяти. Сема прийняв свою хворобу, не скаржився.
Вся вага випала на дружину Софію. Вона ночами сиділа у лікарнях, благала, вибивала квоти, молилась. Дмитро був, але він чоловік: мусив бути сильний.
Сили у Софії закінчились, коли стало ясно Семен помирає. Садили на уколи.
Говори з ним, Пете. Думаю, він радий.
Для Дмитра розмови чужого хлопця поруч із Семею були як ковток свіжого повітря. Він стояв біля дверей і слухав:
…Уявляєш, коли цей Савава руку мені зламав, аж потемніло в очах. Не віриш? Так точно! Але недовго. Глянув рука отак зігнута. Він стоїть, чекає реакції. Думав, зару. А я встав, обтрусився, руку простіг і кажу: “Доламуй, якщо смієш!” А самому моторошно, але не заплачу, на зло. Той кинувся до медсестри. Потім плакав. Пробач.
Ось, рука загоїлася, як нова! І в тебе все пройде. Перелом то серйозніше, ніж твоя недуга. Давай, брате, повертайся до життя.
Семен помер уночі. Петрик того не помітив ніхто йому не сказав. Дочекався обходу, спустився на сніданок, а потім увійшов до сусідньої палати.
Там ходив молодий чоловік, розкладав речі.
А де?.. кивнув на ліжко, де лежав Семен.
Не знаю. Не бачив, відповів новий пацієнт.
Петро примчав на пост медсестри, але тієї не було. Тоді забіг до лікарської, шукав улюбленого лікаря, але не знайшов, спитав іншого.
Семен! Семен де? Перевели? Куди?
Семен? молодий лікар спохмурнів, А… Бачиш. Він тяжко хворів…
Помер? перебив Петро.
Той кивнув.
На жаль. Так буває.
Петрик втікав від лікарів, був злий на всю лікарню.
Зрадники! Не врятували!
Як висловити свою злість?
У коридорі мила санітарка підлогу. Петро штовхнув відро воно розлило воду. Санітарка заверещала, вибігли лікарі, медсестра.
Усі сварили, а він зачинив ногами двері в палату, сів на ліжко і затулив вуха.
Уся лікарня! Стільки лікарів, а нічого для друга свого зробити не змогли!
Чому Семен, що майже весь час був без тями, став його другом, Петро й сам не тямив. Але став. Розповідав йому про себе все: і про матір, і про ту виховательку, й про драки, травми.
Якось уночі, ще в тій палаті, приснився Петрикові Семен. Той сів на ліжко, посміхнувся сумно. Петро кинувся, але Семен зупинив; почав тихим, майже дівочим голосом розповідати про себе.
Про що саме Петро не пам’ятав. Але пам’ятав його голос. А потім Семен глянув у вікно, почав вилізати на підвіконня, і Петрик злякався, щоб той не зірвався, аж прокинувся від страху.
Чорні гілки ворушились на вікні, світила луна. Семен смикався, кидався, тато його спав втомлений.
Тоді Петро тихо сів на ліжко, взяв Семена за худих кістлявих долоньок і наспівав ту єдину колискову, що чув у житті:
Котик сіренький, хвостик тонесенький,
Баю-бай, баю-бай,
Лапки біленькі, вушка чорненькі,
Баю-бай, баю-бай…
Відтоді Петро розмовляв із Семеном подумки. Той розповідав, ніби вони були на морі всією сім’єю, є бабуся, дідусь генерал, про школу та однокласників, про кімнату й маму, що будить щоранку.
Ось такою фантазував Петро сімю, так розказував про це Семен. Інколи його уява заносила, але сам він родинного дому не мав тільки бачив у телевізорі.
Наприклад, уявляв, що в кімнаті кожного члена родини окреме ліжко. В передпокої у кожного свій шафка, по четвергах рибний день, а чай на ранок мама черпаком розливає.
***
Дивно, та коли Семен помер, Дмитро відчув полегшення. Ні, не тому, що не любив сина навпаки. Семен вже не жив, а мучився. Якби підтримували далі страждав би від болю. А так Помучився й заспокоївся.
Треба було прийняти втрату, допомогти Софії, втримати життя далі.
Частіше думав про Петрика.
Звісно, зараз не час про усиновлення. Софія не зрозуміє. Чи може хтось замінити Семена? Ні. У вітальні портрет Семена в квітах, дружина цілі дні біля нього, свічки, церква, щодня на цвинтар. Вісім років тому в Софії була позаматкова вагітність, оперували дітей більше не буде.
А в Петрика не буде ніколи ні мами, ні тата…
Зрозуміло, він інший не Семен, трохи грубий, сіроманючий, чорнявий. Але душа у нього щира, невинна.
Софіє, був у лікарні. Петрика виписали.
Навіщо ти туди поїхав? здивувалася Софія.
Та… Медичні Семині документи забрав. А про Петрика кажуть, концерт влаштував як дізнався, що Семена нема. Всіх звинуватив.
Дурненький… тяжко зітхнула Софія.
Справді…
Дімо, не переймайся за мене. Я вже приймаю. Люби, працюй.
Гаразд.
Тільки не розповідай мені про інших хлопчиків, гаразд?
Дмитро більше не говорив.
Але на вихідних поїхав у дитбудинок до Петра. Щось тягло його, не дає спокою. Мав розповіді Петра про порядок у тому дитбудинку і відчував, що йому нелегко. Але зустрітися так і не дали: директора підозріло дивилася, питань безліч.
Це не зупинило, а надихнуло. Згадав, що його однокласниця Тетяна Савченко працює психологом у службі підтримки прийомних батьків.
Знайшов адресу, на другий день уже був у неї. Довго говорили. Тетяна співчувала, обіцяла розпитати про Петра, але не втомлювала повторювати найголовніше згода матері й самого хлопця.
У службі у справах дітей Дмитра зустріли доброзичливо, видали перелік документів для опіки чи всиновлення, пообіцяли організувати зустріч.
Софії він про це не сказав. Тестеві та Лілі повідомив вона сприйняла ідею добре, хлопчик їй сподобався. Обіцяли поговорити з Софією.
Але Софія плакала, варто було згадати про Петрика.
Він не замінить Семена! Як ви не розумієте?
Ніхто не хоче замінити. Він сирота, а ми зараз теж. Інший, складний, дитдомівський. Він не замінить. Та якщо б ти чула, як Петро з Семеном говорив. Як переживав! Хочеться хоч познайомитися.
Не тисни на мене…
Це була перша поступка.
Коли вперше запросили Петра на зустріч у директорський кабінет дитбудинку, він сидів скутий, не дивлячись у вічі. Навіть руки не дав Дмитру потиснути.
Поруч була Тетяна не втручалась, своїм займалась. Дмитро розумів, як Петру непросто, хлопець бліднув. У лікарні був зовсім інший.
Хотілось обняти, сказати: “Не хвилюйся!” Дмитро сам не знав, з чого почати, шукав підтримки у жінок. Софія уважно розглядала Петрика, зітхала, Тетяна мовчала, спостерігала. Дмитро ж почав нишпорити по дрібницях, аби хоч якось розрядити атмосферу.
Петро такий був напружений, що його відправили ще до офіційного кінця зустрічі.
Он тобі й відчайдух!
Здається, не хоче до нас. Чи я помиляюсь? засмутився Дмитро.
Помиляєшся, мовила Тетяна. Він мріє, щоб його взяли. Та боїться не виправдати. Боїться, що виявиться гіршим
Ми страшні? засміялась Софія.
Ви справжні батьки, яких у нього не було. Тільки про вас і мріє, сказала Тетяна.
Вирішили запросити Петра в гості. Він ще не дав згоду, та й Софія вагалась.
Коли Дмитро його привіз, усі сіли пити чай. Петрові руки потіли, сидів, боявся щось узяти, стукнути чашкою навіть підняти очі, бо на кухні було надто гарно. Місця бракувало: якось усе було надто поруч, надто чужо.
Софії чомусь він боявся найбільше.
Коли у Дмитра впала ложка, Петро сіпнувся і сказав:
Оце так!
Дмитро відразу підхопив:
Еге, оце так! Якщо ти не їсиш картопельки спробуй, сміливіше.
Петро відкусив трохи, але пальці мимоволі стиснули виделку.
Ти чого, брате? Розслабся…
Петь, хочеш покажу Семенову кімнату? озвалась Софія.
Петро аж засяяв, кивнув.
Увійшов і одразу впізнав Семена на портреті. Тут він був трохи іншим живий, усміхнений. Підбадьорювало дивитись саме зараз на такого друга. Наче Семен мовив: “Тримайся, я поруч”.
О, Семко! Привіт! Петро підійшов, доторкнувся рами. Тут він товстіший.
Це до… до… не могла вимовити Софія.
До смерті, так? просто сказав Петро. Можна, покажете, як він тут жив?
Софія взяла фотоальбом, але глянути не змогла.
Ти сам дивись…
Петро переглядав світлини.
Ого, моречко! Він мені розказував, як їздили.
Розказував? втомлено всміхнулась Софія. Він же майже не міг говорити!
Петро подивився у вічі, вирішив не здаватися:
Мені розказував!
Софія не перечила. Дивилася на фото, і страх, біль почала відпускати. Може, дійсно з цим дивним хлопцем легше прийняти втрату сина.
Петре, а якби ми захотіли тебе всиновити погодився б?
Він змовк, гортання альбому затягнулося.
Я не знаю. Семен був класний. А я… Я не вмію…
Софія раптово обняла хлопця.
Все добре. Ми тебе візьмемо не замість Семена, а як його великого друга.
Петро напружився відвик від дотиків, ніхто його руками давно не торкався. Відчув запах жінки, тепло рук.
Щоб відволіктися, щільно гортав альбом, не бачачи світлин, а Софія все не відпускала.
Петро ніколи не плакав.
А зараз клубок у горлі і сльози. Він схлипнув.
Плачеш? Петрику, не плач… Тримайся. Ти ж чоловік! Маєш бути сильний! стирала долонею сльози.
Ці слова він вже чув.
У кімнаті було відчинено вікно. Повітря свіже, фіранка роздута, зелень за вікном радує око, а з портрета благословенно дивиться друг Семен.
І Петро, як малий, спитав:
Ви, часом, не знаєте такої пісні? “Котик сіренький, хвостик тонесенький, баю-бай…”
Чула. Це колискова, здається. Хочеш, навчуся?
Петро кивнув. Більше йому нічого було бажати
***Софія ковтнула сльози, усміхнулась:
Ти навчи мене, Петрику. А тоді я співатиму тобі, скільки захочеш.
Вперше у цьому величезному домі Петро розправив плечі й глянув у вікно. Сонце ковзало по зелені, десь унизу озвався кіт, у кімнаті стояла тиха ніжність. Є у нього тут і друг, і пісня, що лікує, і хтось, до кого хочеться горнутися, й кого не страшно назвати мамою, хай навіть не відразу.
Він втягнув носом у груди глибокий аромат кави й яблук, що линув з кухні. Серце вперше стишено забилося: немає гучних обіцянок, немає великої сили є лагідна надія, яка тихо й наполегливо пускає коріння серед втрат і болю.
Давай, з самого початку? тихо попросила Софія.
Петрик шепотів знайомі слова. Софія повторювала, спотикаючись, але наполегливо вчилася. Дмитро стояв у дверях і тихо спостерігав. А десь за спиною, в уяві, Петро відчув дотик тонкої руки і почув голос:
Сильним будь, Петрику. Ти зможеш.
Пісня линула вдвох, і коли сторінка альбому випала з рук, Петрик уже не ховав сліз. Вони були добрі, такі, що умивали серце й змивали дитячий страх.
Бо за вікном усміхалося літо, у домі ставало тепліше, і, може, з цього моменту у Петрика починалося справжнє дитинство нехай із шрамом, але з тихою колисковою й вірою, що й після болю можна знову навчитися жити.
