Ось трохи переказана історія, адаптована під українські реалії:
Моя терпіння добігло кінця: чому донька моєї дружини більше ніколи не зайде в наш дім
Я, Тарас, чоловік, який два довгі роки намагався знайти хоч якийсь звязок із донькою моєї дружини від першого шлюбу, та все ж сягнув свого межі. Цього літа вона переступила всі можливі межі, і моя багаторічна стриманість вибухнула гнівом та болем. Я готовий розповісти цю болячу історію, сповнену зради та люті, яка закінчилась тим, що двері нашого дому для неї замкнулися назавжди.
Коли я зустрів свою дружину Олену, вона несла в собі руїни минулого невдалий шлюб і шістнадцятирічну доньку на імя Марічка. Її розлучення відбулося девять років тому. Наше кохання спалахнуло, як блискавка: ми швидко зблизились і одружились, не роздумуючи. Першого року нашого спільного життя мені й на думку не спадало дружити з її донькою. Навіщо мені лізти в життя чужої підлітки, яка з першого погляду дивилась на мене, ніби я загарбник, що прийшов відібрати її царство?
Ворожість Марічки була очевидною відразу. Її дідусь та батько добре попрацювали над тим, щоб заповнити її серце злістю. Вони переконали її, що нова сімя матері це кінець її привілейованого світу, що тепер її безроздільна влада над коханням та достатком зникне. І вони були частково праві. Після весілки я змусив Олену провести жорстоку розмови. Я був у шаленстві вона віддавала майже всю зарплату на ненаситні бажання Марічки. В Олени була добра робота, вона сумлінно платила аліменти, але крім того засипала доньку дорогими подарунками від ноутбуків до модних курток, які розривали наш сімейний бюджет. Наша маленька родина, що мешкала в скромному будиночку біля Львова, залишалася з мізерними залишками.
Після гарячих сварень, які трясли стіни, ми домовились про хиткий компроміс. Гроші Марічці тепер виділялись лише на необхідне аліменти, подарунки на свята, іноді поїздки. Але шалені витрати нарешті зупинились.
Принаймні, я так думав.
Все змінилося, коли народився наш син, маленький Ярик. У мені зявився ніжний сподівання я мріяв, що діти зблизяться, ростимуть разом, обєднані радістю та довірою. Але глибоко всередині я розумів, що це ілюзія. Різниця у віці була величезною сімнадцять років і Марічка відразу ж зненавиділа Ярика. Для неї він був живою наругою, доказом того, що увага матері тепер ділиться. Я намагався відкрити Олені очі, але вона була засліплена ідеєю гармонійної родини. Вона запевняла, що обидві дитини для неї однаково важливі, що вона любить їх однаково. Я поступився. Коли Ярикові виповнилося тринадцять місяців, Марічка почала приходити до нас у затишний дім біля Ужгорода, нібито «погратись із братиком».
З цього моменту мені довелося з нею взаємодіяти. Але між нами не було навіть іскорки тепла. Марічка, підбурена отруйними словами батька та діда, зустрічала мене холодністю, яка могла б розтопити лід. Кожен її погляд був докором, ніби я вкрав у неї матір і всі радощі.
Потім почались підступні знущання. Вона «випадково» розбила мій лосьйон, залишивши у ванній розбите скло та різкий запах. Вона «забула» і всипала перець у мій борщ, перетворивши його на несмачний пекучий пітло. Одного разу вона витерла брудні руки об мій улюблений шкіряний плащ у коридорі, при цьому злорадно посміхаючись. Я скаржився Олені, але вона лише відмахувалась: «Та це дрібниці, Тарасе, не роздувай».
Кульмінація настала цього літа. Олена запросила Марічку на тиждень до нас, поки її батько відпочивав у Карпатах. Незабаром я помітив, що Ярик змінився. Мій соняшний хлопчик, зазвичай спокійний і веселий, став неспокійним, плакав з будь-якого приводу. Я спершу думав, що це спека, або зубки ріжуться доки не побачив жахливу правду.
Одного вечора я тихенько зайшов до кімнати Ярика і застиг від жаху. Там стояла Марічка і вщипнула його за ніжку. Він ридав, а вона злорадно посміхалась, роблячи вигляд, ніби нічого не сталося. Раптом я згадав слабкі синці, які раніше помічав на ньому я списував це на його активні ігри. Тепер усе зійшлося. Це була вона. Її злі руки завдавали болю моєму синові.
Мене огорнула лють, яку я ледве стримав. Марічці майже вісімнадцять вона вже не дитина, яка не розуміє, що робить. Я заревів на неї, мій голос грюкнув, ніби грім. Але замість каяття вона вилила на мене ненависть, кричачи, що бажає нам усім згинути. Тоді її мати і гроші знову належатимуть лише їй. Я не знаю, як стримався й не вдарив її можливо, тому що тримав Ярика на руках, а його сльози промокали мені сорочку.
Олени не було вдома вона пішла по магазинах. Коли вона повернулась, я розповів їй усе. Я
