Пройшло два роки: моя донька зникла з мого життя, а мені вже майже сімдесят
Сідала я вчора у кутку, згадуючи, що вона мовчки вирізала мене зі свого світу. А сусідка, Ганна Петрівна, всю будинку знає. Їй 68, живе одна. Часом я зайшов до неї з чимось до чаю просто з добрим наміром. Ганна ввічлива, лагідна жінка, завжди з посмішкою, любить згадувати подорожі з покійним чоловіком, хоча про родину минає. Перед святами, коли я прийшов з ласощами, вона нарешті вирішила розповісти правду. Тоді я почув історію, що донині стискає серце.
Коли я зайшов, Ганна Петрівна була не в настрої. Зазвичай бадьора, того вечора вона сиділа мовчки, глядячи в одну точку. Я не став задавати питання, просто налив чай, поставив вазу з пряниками й сів поруч. Вона довго мовчала, немов боролася з собою. І нарешті виговорила:
Два роки Ні дзвінка, ні листа. Пробувала зателефонувати номер вже не існує. Адреси її не знаю
Вона замовкнула. Здавалося, перед очима проблинули роки. І раптом, наче прорвало, Ганна Петрівна заговорила.
У нас була щаслива сімя. Я й Віктор одружились молодими, з дітьми не поспішали спочатку хотіли пожити удвох. Його робота дозволяла мандрувати. Ми багато сміялися, облаштовували дім разом. Він власними руками збудував нам гніздечко простору трійку в центрі Києва. Його мрія
Коли народилася донька, Зоряна, Віктор ніби ожив. Ніс її на руках, читав казки, кожну хвилину присвячував їй. Я дивилася на них і думала: більше нічого не треба. Але десять років тому Віктора не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все. А потім тиша. Порожнеча. Якби відрізали серце, то так само.
Після смерті батька Зоряна стала віддалятись. Орендувала квартиру, оселилася окремо. Я не сперечалася доросла, нехай будує своє життя. Вона навідалася, спілкувалися, все здавалося нормальним. Та два роки тому вона прийшла і прямо сказала: хоче взяти іпотеку й купити житло.
Я зітхнула і чесно відповіла: допомогти не можу. З наших з Віктором заощаджень майже нічого не залишилося все зійшло на лікування. Моєї пенсії вистачає лише на комунальні послуги й таблетки. Тоді вона запропонувала продати квартиру. «Куплю собі однокімнатну десь за містом, а решту грошей віддам тобі на перший внесок», сказала вона.
Я не змогла. Справа не в грошах це про память. Ці стіни, кожен куток Віктор робив сам. Тут вся моє життя. Як я можу це віддати? Вона кричала, що батько все робив для неї, що квартира все одно дістаться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хочу, аби вона колинебудь прийшла сюди і згадала нас Але вона не слухала.
Тоді вона хлопнула дверима і пішла. З того часу тиша. Ні дзвінка, ні привітань. Потім випадково дізналася від подруги, що Зоряна все ж взяла іпотеку і тепер працює на двох роботах без відпочинку. Жодної сімї, жодних дітей. Навіть подруга її не бачила півроку.
А я чекаю. Щодня дивлюсь на телефон, сподіваючись. Але він мовчить. Номер, схоже, змінила. Напевно, не хоче мене бачити. Думає, я її зрадила. Але мені скоро сімдесят. Не знаю, скільки ще просижу в цій квартирі, скільки вечорів проведу біля вікна в очікуванні. І не розумію, чим же так її образила…
