Алло, Олено? Приїжджай, будь ласка, тут щось трапляється голос батька в трубці, тривожний і насторожений, змусив мене розтягнути губи у кихотливу посмішку й запитати, що саме сталося.
Ой, сусіди знову влаштували пивне бійку. Один кричить, що вбє мене, інший що я його викину, а я лише хотіла їх заспокоїти у телефоні почулися удари й крики. Вони в двері виламлюються, Олено! Вони мене вбють, я
Коли вже вбють, то й телефонуй. Чого ще вчити треба? Підсунь підхват до дверей, може, не вийдуть так швидко.
Ти
Яка ти! пробурмотала я, не встигаючи довести думку, бо розмова обірвалася. Та й сама я вже знала, що ще скажу, якщо б телефон не виснув.
Олена виросла в родині, яку, за уявленням того часу, вважали вполне стабільною. Мати померла, коли Олені ще було декілька літ, і батько Олег Степанович один виходив на поділ усіх домашніх обовязків.
Звичайна, здавалося б, сімя мала кілька «скелетів у шафі». Один із них бабуся Олени, Віра Степанівна, мати Олега. Віра жінка, яку важко назвати без зайвих слів. У її уявленні вона була ще й «особливою».
«Особливість» полягала в тому, що, досягши пенсійного віку, вона поводилась, немов вже перебуває у стані деменції, хоча офіційного діагнозу не було. Вона залишалася в ліжку, справляла потреби під собою, а при невдачі розливала їх по стіні, ображаючись, коли діти ставили плитку, щоб легше було прибирати. Їй подобались мясо, риба й, головне, справжні бельгійські цукерки, які коштували цілий грошовий мішок у гривнях.
Олег був майстромтокарем: не мільярд, а стабільний дохід, який часто тратиться на «матусю», щоб задовольнити її капризи. Жили вони у чотирикомнатній коммунальній квартирі в Києві: одна кімната бабуся, інша Олег з Оленою, ще дві орендарімандрівники з Казахстану та інша українська сімя.
Сусідипяники часто загострювали конфлікти, а бабуся давно вже стала «зоною безконтактності»: один раз їх «вразив» артилерійський постріл, і з того часу ніхто не наважувався переступити поріг її кімнати. Олені ж часто приходили «візити» з боку інших жителів, бо у них не було власних дітей, і після випивки захотілося «потиснути» чужу малечу.
Коли Олена підросла і почала відмовлятися від запрошень тітки Наді, їй готувалися шльопки та ущипки. Батько лише відмахував: «Не виходь у коридор, не підходь до дверей, спи й дивись телевізор, доки я не повернусь».
Одного разу, коли Олена «виконала» справу в старому горщику, «любий тато» перекинув його на голову. Це не було найгірше: до того ж бабуся не була у домі, сусіди не пили, а в квартирі завжди був хліб і кава.
Олена засмутилась, бо Олег купував бабусі найкращі ласощі, а вона сама змушена була живитися макаронами з найдешевшими сосисками. Однак таке буття було звичним для всіх навколо, і вона не лаялася, принаймні в дитинстві.
Коли Олені виповнилося тринадцять, Олег привіз до дому Марину, яка одразу ж почала встановлювати свої правила. Вона вимагала, щоб Олег і вона жили лише в одній кімнаті, а Олена з батьком розселилися в іншу, бо «неприйнятно» спати в одній кімнаті з підлітком.
Тож Олена переїхала до бабусі. Така переїздка виявилася випробуванням: під час шкільних сутичок вона спробувала розкинути на Марину «ароматні» рідини, а та відповіла холодним голосом: «Тільки спробуй я тебе під подушкою задушу, а вік мій захистить».
Марина не протестувала проти Олениного «запису» у коледж, бо до того часу доходи Олега підскочили, і вона могла дозволити собі косметику та каву в кафе. Олена ж, отримавши підроблену підпис батька, вступила до коледжу, працювала в нічних змінах у торговому центрі, щоб підвищити стипендію, і, нарешті, спробувала той самий бельгійський шоколад.
Після коледжу вона обрала бухгалтерію й аналітику професію, в якій проявила себе талановито. За двадцятьпять років вона здобула репутацію, склала собі гідний капітал, створила сімю, народила сина і доньку. Батька вона вже давно не згадувала.
Один раз, півтора року тому, Олин, вже старий і згорблений, знайшов її. За цей час він поховав бабусю, розлучився з Мариною, втратив житло, яке колись «переписав» на свого синка з другого шлюбу, і тепер, як і в усьому класичному романі, його син вимагав допомоги.
Олена допомогла брату без зайвих роздумів, проте не хотіла йому нічого більше, ні добра, ні зла. Вона знайшла недорогу квартиру, пояснила, що вона спадщина матері, а брат частково розумово нездоровий, не продає свою частку. Продала її «за копійки», щоб у Олені вистачило на перший внесок.
Підходить, беру, радісно заявила вона.
Ви впевнені? запитала продавчиня.
Я не про себе, відповіла Олена, і вже через тиждень перевезла батька з його мінімальними скарбами до нових «чудових» стен.
Облаштуйся, тепер це твоє, сказала вона й посміхнулася, спостерігаючи, як Олин нервує від різниці в ставленні до неї та до свекринки.
У новому житлі вона часто дзвонила мамі, яку тепер називала «мамо», дарувала дорогі подарунки до днів народжень і навіть відправила її з чоловіком на тиждень за кордон, щоб відпочити.
Я ж тебе виховував, Олено, підкреслив Олин.
А я тебе зараз підтримую, тату, відповіла вона. Ось тобі ті самі «сері» макарони, якими ти годував мене, коли мати твоєї була в одній касі з хамоном. Ось ті ж найдрібніші сосиски, сьогодні аж два пакети, бо в акції подивися, яка я вдумлива дочка. А твоя пенсія ще живе, так що можеш, як хочеш, розтратити її.
Ти неблагодарна, зітхнув він, дивлячись на пакети.
Не кидала вона їх у його обличчя, бо розуміла, що, якщо проявить гординю, залишиться без копійки.
Я вдячна, тату, відповіла Олена. Повертаю сторицею, дякую за все.
Багато знайомих вважають, що вона занадто добра до зрадникабатька, що треба було його просто залишити. Але Олена не бажала йому смерті він, зрештою, не віддав її в сиротську. Він, хоч і не був ідеальним, піклувався. Тож вона залишилася вірною своїм дитячим урокам: любов і турбота рідкісні ресурси, не для всіх. Тепер вона знала, як використати їх на практиці.
