Трускавецький санаторій, вечір, я вирішила піднятись на танцювальний зал, шукаючи втечу від буденної метушні, живу музику та можливість хоча б трохи розімятись. Зала гулала розмовами, голоси зливалися з мелодіями саксофону, а я, у легкій літній сукні, відчувала себе, ніби знову на шкільному балу, коли ще вірилося, що ніч не скінчиться.
Раптом на моє плече коснулася чужа рука.
Ти не підеш зі мною потанцювати? прозвучав чоловічий голос. Я обернулася, посміхаючись, готова кинутись у танець із незнайомим. Та переді мною стояв той самий обличчя, яке я не бачила сорок років, і в той момент час зупинився.
Олександр? прошепотіла я, ніби вірячи власному вуху. Він усміхнувся, той же легкий, грайливий усміх, яким колись підморгав, коли ми сиділи разом на шкільній лавці.
Привіт, Орисько, сказав він, ніби ми лише розлучилися вчора. Потанцюємо?
Музика перейшла у старий свінг, і ми, ніби не розлучались роками, крокували по паркету. Олександр памятав, як я люблю, коли партнер веде впевнено, але ніжно, без різких різків. Я знову відчула себе восемнадцятирічною дівчиною, що вірить у безмежність життя.
«Зустріч після сорока років це не випадковість, а шанс переосмислити минуле і майбутнє», промовив я всередині себе.
У кутку ми схилилися до столика, аромат парфуму змішався з ароматом поту.
Я думав, що більше ніколи тебе не побачу, зізнався він. Після випускних наші шляхи розійшлися: навчання, робота, переїзди І ось пройшло сорок років.
Я розповіла про шлюб, розірваний кілька років тому, про дітей, кожен зі своєю доріжкою. Він поділився, що втратив дружину три роки назад і досі привчений до самотності. Наш діалог був сповнений тихих натяків, спільних жартів і теплих поглядів, ніби час не розшарував наші серця.
Коли знову зазвучала музика, Олександр простягнув руку.
Ще один танець? спитав він. І так пройшов вечір: танець за танцем, розмова за розмовою. Ми розуміли, що ця зустріч у санаторії більш глибока, ніж проста випадковість.
Під кінець, ми піднялися на терасу. Над Чорним морем розливалася легка імла, а маяки кидали золотаве світло в ніч.
Памятаєш, я колись пообіцяв, що ми станцюємо разом у шістдесят? раптом сказав він. Я замерла, згадуючи дитячу шутку, що колись звучала так далеко й нереально.
І ось я виконав слово, усміхнувся він.
У горлі застряг куляток. Все життя я вважала, що перша кохання прекрасна саме тому, що швидко згасає. А тепер переді мною стояв Олександр з сивиною в волоссі і зморшками навколо очей і я бачила в ньому того самого хлопчика, який колись писав вірші на полях зошитів.
Повертаючись до кімнати, серце билося, ніби я знову у восемнадцять. Я зрозуміла, що це не випадок: доля іноді дарує другий шанс, не для повторення минулого, а для правильного переживання його.
Зустріч, наповнена ніжністю і спогадами, дала зрозуміти значення минулого і теперішнього, а також можливість почати щось нове, незважаючи на роки.
Наступного ранку Олександр запропонував прогулятися по березі. Сонце лише піднімалося над горизонтом, фарбуючи воду золотом і рожевими відтінками. Пляж був майже порожнім, лише чайки ковзали над водою, а десь у далині старенька пара збирала мушлі.
Ми йшли босоніж, холодні хвилі гладили наші стопи. Олександр ділився історіями: як після школи його кидала доля в різні куточки, подорожі, що обіцяли щастя, але не дарували того, що дає лише його усмішка минулих років. Я слухала, відчуваючи, як кожне слово стирає роки мовчання між нами.
Раптом він зупинився, підняв з піску маленький шматок янтаря і простягнув його мені.
У дитинстві я вважав янтар це кусок сонця, що впав у море, посміхнувся він, нехай це стане твоїм оберігом.
Я стиснула камінчик, відчувши його тепло, хоча море мало його охолодити. Поглянувши на Олександра, я бачили не лише чоловіка, яким він став, а й того юнака зі школи, що колись робив світ яскравішим.
Прогулянка тривала кілька годин, хоча здавалося, ніби пройшли лише хвилини. Вітер розвів мої волосся, а він мяко відштовхнув пасмо з мого обличчя, як колись у школі. Тоді я зрозуміла: ця зустріч не сентиментальна пригода, а реальна можливість, справжня, усвідомлена, без страху перед майбутнім.
Вечір, сидячи на веранді санаторію, ми милувалися західом. Не було гучних зізнань, лише тиша, що дарувала затишок і безпеку. Олександр поклав руку на мою і тихо прошепотів:
Можливо, життя справді посміхається нам вдруге.
І вперше за довгі роки я повірила в це.
