Всі жертви заради дітей: історія жінки, позбавленої спокою

Все пожертвувала за дітей: історія жінки, позбавленої спокою
*« Я продала будинок заради дітей, а в результаті залишилася ні з чим»* одкровення жінки, у якої відняли право на відпочинок
Завжди вважала сімю притулком. Вірила, що діти підуть на допомогу, коли наступить старість, і що можна обміняти будинок на тепло люблячих сердець. Тепер же кожен ранок вона прокидається в нових, незнайомих куточках, не знаючи, де проведе вечір. Так живе тепер бабуся Колетт та сама Колетт Дюран, яку вся вулиця Нормандії знала як горду власницю гарно доглянутого будинку. Сьогодні її притулками є запозичені кухні, приміщення впродовж, і постійне питання: *« Чи не заважаю я? »*
Все почалося, коли її сини, Едуард і Люсієн, переконали її продати будинок. *« Навіщо, мамо, самотужки втомлюватись у селі? Ти вже не дитина, не впораєшся з городом, каміном чи оранням снігу. Ти будеш у нас по черзі простіше для тебе, спокійніше для нас. А гроші від продажу не пропадуть: їх розділимо між онуками.* Яка ж могла відповісти стара мати? Звісно, вона погодилася. Хотіла допомогти. Бути поруч.
Її сусідибатьки тоді намагалися її відговорити:
*« Не поспішай, Колетт. Після цього будеш шкодувати. Ніколи не купиш інший будинок, а у твоїх дітей будуть свої правила. Ти станеш гостьою, а не власницею. І їхні квартири задушливі а ти завжди любила простір.*
Але хто їх слухає? Будинок продано. Гроші розподілено. І бабуся Колетт почала кидати валізи з одного сина до іншого. Сьогодні в паризькій трикімнатній квартирі Едуарда. Завтра у Люсієна, у його маленькому будинку на передмісті. І так три роки.
*« У Люсієна краще, зізналася вона колись моїй матері. Є маленький садок, можу доглядати за квітами, вдихати повітря. Амелі, її невістка, добра, тихенька, мяка. Діти виховано. Вони дали мені кімнату маленьку, але з телевізором і навіть мініхолодильником. Я живу спокійно, нікого не турбую. Коли вони працюють, а діти в школі, я праню, трохи копаю. Потім повертаюсь у свою кімнату.*
Вона планувала провести літо там, а восени переїхати до Едуарда. Проте у старшого життя виявилося іншим. Там їй дали куток справжній куток між кухнею і балконом. Диванліжко, нічна тумбочка, мішок для одягу. Вона готувала таємно, прала, коли ніхто не бачив. І постійно відчувала себе зайвою.
*« Клеманс, дружина Едуарда, пошепки промовила вона, майже не говорить зі мною. Жодного слова. І я не змогла знайти спільної мови з онуком. Я з «старої школи», вінж з екраном Я чужа в їхньому домі. Нас не запросили в їхнє сільське житло. Я крадусь, наче тінь. Вечорами кладу їжу на радіатор, щоб її трохи підігріти. Уникаю кухні, бо боюся випадково натрапити на когось. »
Нещодавно вона захворіла. Розповіла:
*« У мене була температура, болі в мязах. Я подумала, що це кінець. Викликали лікаря, дали таблетки. Спала два дні. Але найгірше було не захворювання. Ніхто не підходив. Жодного доброго слова. «Лежи в ліжку, одужуй, але не турбуй нас».»
Батьки тоді спитали:
*« Колетт, а якщо погіршиться? Хто про тебе подбає? Ти вже без сил. Ти постійно переїжджаєш: сьогодні тут, завтра там. Ні даху, ні спокою. »
Вона зітхнула:
*« Навіщо Я помилилась. Жахлива помилка. Продала будинок і разом із ним свою свободу. Не треба було слухати дітей. Хотіла їх підтримати, а»*
Вона дивиться у вікно, трясучі руки стискають валізу, і шепоче: *« У мене залишилися лише спогади і цей страх страх закінчити в коридорі лікарні, невидимою, як стара річ, яку забувають. »*