Коли моя бабуня Ганна дізналася, що тяжко хвора, вона сприйняла це з незвичною для більшості спокоєм. Сіла на кухні у їхньому київському будинку, налила собі чай, подивилася у вікно і сказала:
«Я не буду сидіти в кутку й чекати, коли добре вмине. Хочу жити, доки ще можу».
Тоді їй було шістдесят. Невисока, завжди з посмішкою, з тією внутрішньою іскрою, яку не погасили роки, турботи та втрати. У ній живала жага життя тихо, але вперто, мов весняний пагін, що прорізає камінь.
Усе життя Ганна провела в одному будинку старому, але затишному, де пахло яблуками, мятою й свіжим хлібом. Там вона виховала пятьох дітей, допомагала онукам, вітала гостей і переживала суворі зими. Дім був її всесвітом, проте вона знала, що не хоче, щоб саме тут завершилась її історія.
Через місяць після діагнозу вона продала цей будинок за 1200000 гривень. Нікому нічого не сказала, окрім наймолодшої сестри Олени, що супроводжувала її до нотаріуса. Решта дізналися випадково.
Мій двоюрідний брат, зайшовши в гості, побачив порожні стіни: без меблів, без фіранок, без запаху пирогів, що колись зустрічали кожного, хто переступав поріг. На дверях висіла табличка: «Приватна власність».
Через кілька днів усі отримали голосове повідомлення. Голос був рівний, впевнений, навіть трохи усміхнений:
«Не збираюся виправдовуватись. Це моє рішення. Все життя я працювала тепер хочу пожити, доки ще можу».
З виручених грошей бабуня Ганна вирушила мандрувати по Україні, а не за кордон, не в дорогі готелі, а просто по своїй землі, яку, як вона зізналася пізніше, майже не знала. Вона гуляла по Києву, милувалась Одеським морем, піднімалася в Карпати, відвідувала старовинні монастирі в Переяславі та маленькі містечка, де люди ще вітаються на вулиці.
Вона надсилала листівки, короткі повідомлення, фотографії усміхнена, засмагла, з новими друзями. Часом могла зникнути на кілька тижнів, а потім зявлялась знову: спокійна, натхненна, мов після довгої розмови з самою собою.
Хтось у родині не розумів її вчинку. Казали: «Як вона могла? Це ж дім, спогади, діти, онуки!» Інші ж захоплювалися її сміливістю. А вона відповідала просто:
«Не хочу залишати стіни. Хочу залишити память, що я жила».
І вона справді жила. У останній рік можливо, уперше посправжньому. У її очах знову засяяв блиск, який ми бачили лише на старих фотографіях. Вона навчилася радіти кожному ранку, не відкладаючи щастя «на потім».
Коли її не стало, ми відкрили її маленьку валізу. Там десятки квитків, туристичні карти, старі листівки, записки з назвами кафе, у яких вона була, і понад сто фотографій: усміхнена на фоні моря, гір, старих будинків і вуличок. На кожній життя, рух, світло.
Будинку вже не було. Грошей теж. Але залишилася свобода найдорожче, що вона мала. Свобода бути собою, жити, як хочеш, не чекаючи дозволу й не озираючись.
І я часто думаю: а якби ми дізналися, що часу залишилось мало що б ми зробили? Залишились би між чотирма стінами, серед звичних речей і страхів? Чи, можливо, нарешті наважились би жити не «колись», не «потім», а зараз?
Бо, можливо, саме в цьому й полягає справжня мудрість не чекати смерті, а зустрічати життя з відкритими очима, як зробила Ганна.
