Яросиня спостерігала, як жінказнахарка грала запальничками: запалювала їх, гасила, і під цим шепотіла все, що Яросиня вже знала сама. Від гіркої, невідчутної болі, від безнадійності, від нескінченного бажання завити, наче вовк, вона все ж вирішила піти до «знахарки».
Для Яросинї той день здавався трагедією всього її життя. Її чоловік, Сергій, покинув дім, забрав двох дітей і зник на чотири місяці, а потім, мов примара, повернувся. Здавалося, що все повернулося на круги своя, та ця ілюзія лише розтріскала їхні стосунки ще глибше. Відстань між Яросинєю і Сергієм збільшувалась з кожним днем.
Спочатку Яросиня плакала, мріючи повернути колишню турботу, повідомлення «Як справи?», «На добраніч». Після цього в її душі розквітла жадоба помсти: вона хотіла, аби Сергій відчув таку ж біль, аби йому кудись навалив автобус. Потім все стало односкладно: її не цікавили ні вона, ні чоловік, ні діти.
Із часом наступила важка туманна печаль, що задушувала і не давала думкам вільно дихати. Коли ставало важко з собою, Яросиня намагалася відштовхнути її, проте вона поверталася сильніше. Одна хвороба слідувала за іншою: кістозний утвір під зубом вимагав видаленню і імпланту, що стояв не менше 30тисяч гривень. Різко погіршилося зір, а під час прогулянки в парку Яросиня впала на ровному асфальті, зламавши руку в трьох місцях. Тоді вона зрозуміла, що потрібно щось змінювати, бо не хоче відправляти себе в темряву занадто рано.
Ніхто не навязував тобі порчі, сказала знахарка, простягнувши Яросині коробку свічок і маленьку пляшку води. Це не вона така, а чоловік твій. Він бачить лише себе. Усе, що трапляється, ти сама створила і сама знищуєш. Він живе лише у своїй уяві про тебе і не підете ні куди. Трус і вже не повернеться, місце зайняте.
І що мені робити? запитала Яросиня.
Жити. Жити своїм життям, як ти хочеш, для себе.
Яросиня піднялася, голова важіла, ніби чавун. «Жити» легше сказати, ніж зробити.
Ось, візьми. Буде нудотно, якщо запалиш свічку, і пий воду, додала знахарка.
Дякую, відповіла вона і вийшла на вулицю, відчуваючи, як горло стискає комок. У голові крутилося: «Це не вона така, це твій чоловік такий». Після дванадцяти років шлюбу ця правда була важкою.
Вечором Яросиня сіла з блокнотом і запитала себе: «Що я хочу? Чого я хочу?». Після довгих роздумів ручка перестала писати питання. Вона завжди мріяла про те ж, що й діти: поїхати до моря, у аквапарк, у ігрову кімнату, хоча б на дитячий майданчик поруч. Або те, чого хотів Сергій: купити квартиру, машину, відвідати маму у сусідньому районі, зробити ремонт на балконі, дивитися фільм до північної. Але що саме хотіла Яросиня? Чим вона жила поза інтересами чоловіка і дітей? Виявилось, що за останні роки вона повністю розчинилась у сімї, а власні цілі загубились.
Після півгодини роздумів вона виписала кілька цілей:
Бігати вранці, знаходити час і сили для пробіжок.
Змінити роботу, стати керівником, отримувати гідну зарплату, розвиватися професійно.
Скинути 7кг.
Придбати шубу.
Власний будинок.
Будувати спокійні стосунки з дітьми.
Знайти хобі, що приносить радість.
Випростала, закрила блокнот і подивилась на Сергія, що безучастьно грав у ноутбуці. «Твій чоловік такий», пролунав голос у її думках.
Наступного дня Яросиня знову поїхала до «знахарки», бо треба було поговорити про нову роботу, про болі в шиї, про старшого сина та про Сергія. Знахарка усміхнулась:
Ти прийшла зі своїм життям. Твоя хвороба з чоловіком поступово відмивається. Незабаром не важливо, з ким він, чи спілкується з колишньою коханкою. Прийде день, коли ти забудеш, чи потрібна ти йому, і як зберегти сімю. Тоді ти знайдеш новий шлях, куди йти і з ким бути.
Вогонь запальничок піднявся знову.
Нехай малює, порадила вона про сина.
А щодо роботи? запитала Яросиня.
Став конкретні завдання, і будуть конкретні рішення. Вони не читають твоїх думок. відповіла вона.
Чоловік буде все сильніше тягнутись до тебе. Чим яскравіше твоє життя, тим сильніше він буде крутитись навколо, мов тінь. Тінь існує лише при світлі, без сонця її не буде. Чи зрозуміла ти?
Яросиня кивнула.
Дякую, сказала вона.
Не забувай про вправи: візьми тенісний мячик, поклади його між стіною і хребтом, катай, присідаючи. Все стане на свої місця.
Посміхаючись сама собі, Яросиня зрозуміла, що хоча мануальник не допоміг і мячик лише символ, вибору інший, крім життя своїм шляхом, немає.
Роки летіли: зима, весна, літо, золота осінь. З початку навчального року Яросиня відвела сина Димка до художньої школи. Димко відкрив у собі талант: його роботи потрапляли на міські та обласні виставки, він залишав планшет і телефон, присвячуючи весь вільний час пензлю і фарбі.
У кабінеті Яросиня встановила дошку і маркери, щодня записувала завдання і терміни, які вже не треба було обговорювати. Поступово робота йшла стабільно, хоча за її спиною залишалися недоволення й обурення.
Вона почала проводити тренінги з навчання персоналу: спочатку як хобі, потім як експерт, і доходи стали рівні її зарплаті. Одного дня прийшов без підпису букет червоних троянд очевидно, сюрприз від Сергія. Яросиня відповіла коротким «Дякую». Вона любила хризантеми, їхній гіркотопекучий аромат, але Сергій цього не памятав, бо у його уяві усі жінки полюбляють лише троянди.
За вікном яскраве осіннє сонце заливало кленові листя, що кружляли навколо офісу. Яросиня глибоко вдихнула свіжість, розвіяла сумніви про власну спроможність. Тенісний мячик, який колись здавався смішним, дійсно допоміг їй знайти рівновагу.
Тепер вона знала: справжня свобода це жити за власним планом, не чекаючи схвалення чи сподівань інших. І коли життя кидає виклики, треба памятати, що сила в нашій рішучості, а не в чужих словах. Це і є головний урок: лише ти сама створюєш свою долю.
