Дві мелодії однієї дружби
Юлія і Одарка дружили з дитинства. Жили по сусідству в Києві, ходили в один дитячий садок. Їхня дружба була настільки ж невідємною, як кривава вишня на подвірї чи стара яблуня у сквері. Під її гілками вони ховалися від дощу, ділилися цукерками, які Одарка завжди носила у кишені, а під час тихої години засинали у сусідніх ліжечках, сплітаючи темне і світле волосся в безладний вузол.
Сімї їх були різними, немов два різних інструменти, проте у дитячому оркестрі їхні мелодії дивовижно гармонізували.
Сімя Юлії була «правильною». Тато, Сергій Петрович, інженер на заводі, мама, Ольга Іванівна, викладачка у музичній школі. У їхній квартирі завжди пахло ваніллю свіжої випічки і блиском полірованих підлог. Порядок був царем: книги стояли в рівних рядах, обід подавали в один і той же час, а вихідні планували за столом, накритим підбілим скатерком.
Ольга Іванівна мріяла, щоб Юлія стала піаністкою, і з шести років саджала її за глянцевий чорний рояль. Дівчинка слухняно вправлялася у гаммах, глядаючи у вікно, звідки долинало безтурботне гамоління інших дітей.
Сімя Одарки була «творчим хаосом». Мама, Ірина, кравчиня для місцевого театру, і їхня квартира нагадувала сховище театральних реквізитів. У куті мог стояти картонний лицар у броні, на спинці стільця балетна сукня початку століття, а на кухонному столі, серед лоскутків і ниток, розповсюджувався запах смаженої картоплі, а поруч лежала голова з папємаше, піднята в подив. Батька у Одарки не було, і цю невидиму порожнечу Ірина заповнювала любовю, роботою і легкою творчу недбалістю. Жорсткого розкладу не було, але завжди було цікаво.
Саме в квартирі Одарки Юлія вперше відчула смак справжнього, трохи божевільного життя. Вона, акуратна дівчина в пригладженій сукні, з захопленням приміряла крос-брюки і мереживні хустки, забруднювала руки клеєм і фарбою, і під чаєм з ароматним варенням слухала історії Ірини про закулісні інтриги. Будинок Одарки став для Юлії порталом у яскравий, вільний світ.
Для Одарки будинок Юлії був острівцем стабільності і затишку. Вона любила приходити в гості, коли дозволяла Ольга Іванівна. Сидіти за ідеальним столом, їсти ідеальні сирники і відчувати себе частиною передбачуваного, надійного всесвіту. Сергій Петрович інколи показував прості фокуси з монетками, і його спокійна, чоловіча енергія була для неї тихим втіхою. А коли Юлія сідала за рояль, Одарка змовкала у кутку, зачарована. Для неї музика подруги була не рутиною, а магією.
Матері дівчат ставилися одна до одної з ввічливою настороженістю. Ольга Іванівна мимохідь кивала головою, спостерігаючи за безладом Ірини, коли зайшла на хвилинку за справами. І вона тихо раділа, що її Юлія росте в атмосфері дисципліни. Ірина вважала сімю Юлії трохи нудною, та щиро дякувала за те, що її Одарка завжди була нагодована, доглянута і обійнята в їхній стерильночистій оселі.
Найдивовижніше було те, що ці два різні світи не конфліктували, а доповнювали один одного, як ін і ян. Коли в пятому класі у Одарки виникла перша драма через хлопця, вона плакала не на плечі мами, а на ідеально застеленій ліжечку Юлії, і Ольга Іванівна, порушивши всі правила, принесла їм на підносі какао зі сметаною. А коли Юлія вперше отримала «четвірку» з математики і боялася йти додому, саме Ірина, зустрівши її в підїзді з купою тканин, завела до себе, накрила млинцями і запевнила, що одна оцінка це не вирок і зовсім не кінець світу.
Їхня дружба, сплетена зі світлим і темним волоссям, виявилась міцнішою, ніж здавалося. Вона була зшита не лише з їхніх секретів і сміху, а й із запаху ванілі з однієї квартири і театрального клею з іншої. З двох материнських любовей, таких різних, та однаково сильних, що беззвучно будували мости через пропасті буденного розбіжності, створювався для дівчат один спільний, надзвичайно багатий і різнокольоровий світ.
Роки, що пролітали за вікном, немов листи відривного календаря, розставили все на своїм місці. Після школи їхні дороги розійшлися, та не порвалися вони лише розтяглися, мов пружина, готова в будьякий момент їх знову стискати.
Перелом настав у старших класах. Ольга Іванівна вже підбирала вечірні сукні для концертів консерваторії, куди мала виступати її донька. Але Юлія, завжди слухняна, раптом протистояла.
Я не хочу в консерваторію, сказала вона одного вечора, дивлячись мимо рояля.
У кімнаті повисла глуха тиша.
Чому? У тебе талант! Ти усе життя займалася! голос Ольги Іванівни задригнувся.
Юлія стиснула пальці.
Я не хочу жити у світі лише гам і чужих сонат. Хочу зрозуміти, як працює справжній світ. Як рухаються гроші, як функціонують підприємства. Це це теж музика, мамо. Лише інша.
Ольга Іванівна впала в безнадійність. Для неї це звучало, як зрада не лише її мрій, а й самого мистецтва.
Тим же вечором Одарка, сидячи на кухні з Сергієм Петровичем, знайшла потрібні слова.
Ольго Іванівно, тихо промовила вона, ваша Юлія не тікає від музики. Вона лише шукає свій власний інструмент.
Юлія вступила на економічний факультет у столиці. Її математичний розум, вихований роками структурної музики, знайшов притулок у складних формулах і фінансових моделях. Вона занурилася в навчання, потім у роботу. Дні були розписані по хвилинах: курси, стажування в міжнародній компанії, дедлайни. Вона навчилася розмовляти мовою графіків і KPI, її гардероб склали дорогі, бездоганно пошиті костюми. Вона досягла всього, про що мріяла: карєри, фінансової незалежності, статусу.
Проте ввечері, повертаючись до своєї стильової, добре облаштованої студіїквартири, вона відчувала порожнечу. Це було її життя, вибране нею самою. Воно подобалося, вона бачила результати, та чогось не вистачало.
Одарка залишилася в рідному місті. Вступила до художньої школи і після випуску відкрила маленьку майстерню. Там вона творила чудеса: створювала ексклюзивний одяг, яскравий і оригінальний. А ще відновлювала старі, раритетні речі. Мама брала участь у проектах і завжди підтримувала доньку.
Майстерня Одарки стала притулком для таких же, як вона, творчих душ. Студентихудожники, актори з маминого театру, музиканти усі знаходили тут щось своє. Ірина з захопленням допомагала доні. Її багаторічний досвід кравця і бездоганний смак перетворювали прості проєкти на малі шедеври. Вони могли до пізньої ночі споряджатися про фасон сукні 20х років чи підбирати мереживо для вінтажної блузи, і в ці миті Одарка особливо відчувала, як щасливо мати таку матір.
Їхнє спілкування з Юлією знизилося до рідкісних повідомлень у мессенджері й лайків під фотографіями. Юлія бачила знімки Одарки: то вона за роботою, то яскрава вінтажна сукня на манекені, то їхній кіт, що спить у кошику з лоскутками. І ці прості радості, у її корпоративних поїздках і командних буднях, здавалися втраченим раєм.
Одарка ж стежила за стрімким підйомом подруги з гордістю і легким сумом. «Моя Юлія завойовує світ», думала вона, глянувши на фото Юлії на тлі хмарочосів ділового району. А в її майстерні, пахнучій шкірою і фарбою, ставало трохи тише.
Їхні життя текли своїм шляхом, та дружба, здавалося, залишилася в минулому, раптом нагадуючи про себе.
Одного разу Юлія, розбираючи речі після переїзду, знайшла на дні валізи стару фотографію. Вони з Одаркою, приблизно семирічні, сидять під тією самою яблунею, обіймаючись. Дивлячись на щасливі обличчя, Юлію охопило таке сильне відчуття втрати, що серце стискалося. Здавалося, що вона втратила подругу, ту, що вміла радіти просто так.
Тієї ж ночі вона написала Одарці не коротке повідомлення, а довгий лист. Не про успіхи, а про те, як іноді буває самотньо у шумному місті серед мільйонів людей. Як втомлює душу кількість цифр і графіків. Як вона заздрить простоті і змістовності, що просочуються в кожному фото з майстерні Одарки.
Відповідь прийшла через пятнадцять хвилин. «Юлько, дуронько, писала Одарка. Я ж думала, ти стала такою важливою, що наш творчий бардак вже не по дорозі. Я сумувала за тобою щодня».
Так почалося їхнє нове спілкування. Вони не писали щодня ритми їхніх життів були занадто різними. Але відеодзвінки стали ритуалом очищення. Юлія, розвалившись на дивані з італійської шкіри, могла годинами слухати, як Одарка і Ірина сперечаються про відтінок бісеру для театральної корони. А Одарка, захоплюючись складними професійними завданнями Юлії, давала поради, що поєднували здоровий глузд і інтуїцію, і виявлялися надзвичайно геніальними.
Проте одного дня Юлія зрозуміла, що цих розмов їй вже не досить. Хочеться вдихнути повітря рідного міста і обійняти подругу справжньо.
Рішення зріло, мов весняний дощ. Керівництво запропонувало Юлії тижневу відпустку першу за три роки. «Ти вигоряєш», мяко сказав начальник, і Юлія не знайшла, що відповісти. Замість польоту на море, як радили колеги, вона купила квиток потягу до рідного міста.
Вона не повідомила ні батьків, ні Одарки. Щось тепле і стисливе кликало її зробити сюрприз.
Зустріч з батьками була сльозливорадісною. Ольга Іванівна, забувши про суворість, плакала, обіймаючи доньку, а Сергій Петрович мовчки і міцно стискав її руку. У їхній затишній квартирі знову пахло ваніллю, як у дитинстві, і Юлія вперше за довгий час відчула, як важкість у грудях починає танути.
Вечір, за чаєм, вона набрала номер Одарки.
Привіт, це Юлія. Я в місті.
На іншому кінці на секунду запанувала тиша, а потім пролунав оглушливий, радісний крик.
Де ти?! Сиди, не йди ніде, я вже їду!
Через двадцять хвилин на підїзді стояла запихана Одарка. Вони подивилися один на одного мить, а потім кинулися в обійми, ніби дві семирічні дівчинки, сміючись і плачучи одночасно.
Юлько, це ти? видихнула Одарка, витираючи сльози рукавом. Ох, яка важлива пташка прилетіла.
А ти все така ж, як завжди, кривився сміхом Юлія.
Вони сиділиІ тоді, у тиші під пахучим ароматом ванілі, їхні серця злилися в одну мелодію, що розливалася по нескінченному небосхилу, залишаючи їх назавжди у спокійній гармонії.
