25 листопада 2023 року
Сьогодні знову згадала, як роки тому стояла перед дверима нашої спільної квартири в центрі Києва, і голос Миколи, мого колишнього, розрізав простір: Ну і котись звідси, я тебе взагалі ніколи не любив! Я відчула, як його крик підкорив мене, хоча в серці вже давно палала інша правда.
Нарешті вирішив сказати правду? відповіла я, і в його очах побачила, як розтріскався крихітний вогник. Микола сидів, розкидаючи руки у вільному кріслі, тримаючи в руці порожню пляшку. Тоді я зрозуміла, що саме цей момент має стати моїм останнім кроком у цьому житті.
Сумніви, які ще вчора круталися в голові, відразу розвіялися, коли я поглянула на нашого маленького Сава. Його безжурна усмішка підштовхнула мене до дверей, і я вирішила не озиратись назад. Ще не знала, куди мене приведе цей вихід, лише відчувала, що треба залишити позаду всю ту тінь.
Життя після розставання не було казковим. Оренда в Києві, підробіток у кав’ярнях, безпорадна підтримка на телефоні усе це ставало моїм щоденним супутником. Мати давно вже покинула цей світ, а батька я пам’ятаю лише з дитячих спогадів, не знаючи, де він зараз.
Микола колись сказав: Якщо б захотів, знайшов би спосіб зустрітись із донькою. А якщо не спілкувався значить, не хотів. Але ця історія не про нього, а про мене.
Ми познайомились на дискотеці у Львові: він ухований у стильному піджаку, мов іронічний поет, роздавав компліменти. Хоча трохи зарозумілий, я тоді не помітила цієї риски, а потім зрозуміла, що це лише ще один його театр.
Микола виріс без батька, а виховували його бабуся, мати і тітка. Усе оберталося навколо його бажань. Коли він одружився зі мною і привів мене до нашої квартири, нічого не змінилося: весь світ крутився навколо нього, і йому це подобалося.
Наша сім’я розвалилась у перший рік після народження Сава. Я не захотіла ставати його ще однією нянькою, і, зрештою, зібрала речі та пішла. Минуло двадцять років з того дня. Сава виріс, закінчив університет, отримав роботу, а я так і не отримала жодної підтримки від колишнього чоловіка.
Ранок, коли я йшла до роботи в офісі на Подолі, був холодний і сивим. Літо пройшло, осінь вже встигла зайняти місто, а перший сніг крокував під моїми черевиками, розкриваючи крихку різноманітність буднів.
У офісі я помітила нову працівницю молоденьку дівчину на імя Олiва. Вона швидко вистрілила сльози, накидаючи тональний крем, і спитала: Що сталося? Я спробувала втішити її, розповідаючи про горобців, що сидять на засніженій лавці, і про те, як зима змінюється на весну, і їхня пісня знову звучатиме.
У твоєму житті теж прийде весна, сказала я. Потрібно лише не зупинятись, а знайти в собі силу бажати змін.
Олiва подивилася на мене з подивом і сказала, що я здаюсь сильною, доглянутою і красивою. Я відповіла, що вона теж вміє бути сильною, треба лише захотіти.
Після роботи я запросила Олiву до себе, щоб вона могла залишитися на ніч з донькою. Ми випили чай, я подала пиріг зі свіжою полуницею, і вона розказала, як тяжко їй без підтримки. Я допомогла їй знайти нову квартиру, і вже через три місяці вона знову відчула, що її життя має сенс.
У п’ятницю Олiва підбігла до мене: Уляно Анатоліївно, прийдіть в суботу на чай, ми вже прикрасили ялинку. Я сказала, що прийду, і наступного дня купила печиво і шоколад для маленької Катерини, доньки Олiви.
Вона подякувала, сказавши: Ви мені буквально врятували життя. Я відповіла, що не я врятувала, а вона сама захотіла змін, і це і сталося. Я показала їй свій фотоальбом, розповіла про подорожі з сином у Карпати, про літні вечори на березі Дніпра, і вона слухала, як зачарована.
Ви одружені? спитала Олiва. Ні, відповіла я, з чоловіками у мене не склалося, проте я впевнена, що твоє справжнє щастя ще попереду.
Після прощання вона спитала, чи прийду ще. Я пообіцяла, що завжди буду поруч, коли вона мене запросить.
Вечором, коли я йшла по засніженій вулиці, під яскраві вітрини новорічних вітрин, підбіг до мене голос: Жінко, зачекайте! Я обернулася, і переді мною стояв чоловік середнього віку з втраченими рукавичками. Він простяг їх мені.
Я Едуард, сказав він. Давай підвезу, в таку хуртовину небезпечно йти самій.
Я спочатку відмовилася, та потім, під кликанням його голосу, погодилася. У машині ми подорожували, і раптом перед нами з’явився високий хворобливий чоловік, явно не тверезий. Я миттєво розпізнала в ньому Миколу мій колишній. Він оглянув мене, подивився на машину і пройшов далі.
Едуард спитав, де я планую зустрічати Новий Рік. Я відповіла, що ще не вирішила, і він запропонував: Давай проведемо його разом у ресторані, я обіцяю, що буде весело. Я посміхнулася і погодилася: Чому б і ні? адже я вже довго шукала своє щастя.
Тепер, коли я дивлюсь назад, розумію, що кожна тяжка хвилина була лише передвісником нових можливостей. Я дякую собі за те, що не зупинилась, і за те, що вміла простягнути руку допомоги іншим, бо, як і я, вони теж шукають свою весну.
