Ключ у руці
Дощ монотонно тарабанив у вікно моєї невеличкої однокімнатної квартири в багатоповерхівці на околиці Полтави, немов хтось відмічав час до дивної кінцевої межі. Я сидів на краю продавленого дивану, трохи зігнувшись, ніби хотів стати меншим, невидимим для власної долі.
Мої широкі, колись дужі руки, звиклі до праці на заводі, зараз безпорадно лежали на колінах. Час від часу пальці скручувалися, намагаючись схопити щось невловиме, тінь тієї сили, яку я давно втратив. Я не просто дивився у стіну на зношених шпалерах бачив свої змарновані маршрути: від районної поліклініки до приватного медичного центру. Мій погляд був вигорілим, як старий чорно-білий знімок.
Ще один лікар, ще одне поблажливе “ну, що ви, пане Михайле, у вашому віці це нормально”. Я навіть не ображався. На образу потрібна енергія. У мене ж була лише втома.
Біль у спині став вже не симптомом а фоном мого життя, білим шумом, який глушив усе інше.
Я виконував усе, що рекомендували: пив пігулки, натирався мазями, валявся на холодній кушетці у фізіокабінеті, почувався розібраною деталлю на металобрухті.
І весь цей час чекав. Пасивно, по-дитячому наївно чекав, що зявиться рятівне коло: держава, мудрий професор чи просто добрий лікар, які обовязково мене витягнуть з цього болота безнадії.
Вдивлявся у горизонт а бачив лише сірі потоки дощу за вікном. Моя воля, якою я колись легко вирішував складні питання на роботі і вдома, звелася до єдиного: терпіти й чекати чуда.
Родина Вона була. Донька моя гордість, Якова. Поїхала у Київ, шукати кращого життя. Я не тримав зла хотів, щоб мій єдиний скарб мав шанс на щось більше. “Тато, я буду вам допомагати, тільки стану на ноги”, казала Якова по телефону. Та й це було не важливо.
Далі пішла й дружина. Не в магазин. Назавжди. Галина згасла стрімко лютий рак, виявлений запізно. Я залишився з ниючою спиною і ще більшим докором самому собі: я, нікчемний і немічний, залишився.
А вона, моя підтримка, сила, моя Галинка відійшла за три місяці. Я доглядав її, як міг, до останнього. Коли її кашель став хриплим й у погляді зявився прощальний блиск, вона стискала мою руку і сказала: “Тримайся, Михайле” Я не витримав. Остаточно зламався.
Якова дзвонила, просила переїхати до неї у «жалюгідну зйомку» десь на Позняках, умовляла. Але нащо я там? Щоб бути тягарем? А Якова повертатись додому не мала наміру.
Тепер мене відвідувала лише Марія, молодша сестра Галі. Раз на тиждень, як за розкладом. Принесе баночку борщу, трошки гречки, банку тушкованки та нову пачку знеболювальних.
Як ти, Михайле? знімала пальто, заводила розмову.
Я кивав: “Та поки нічого”. Вона мовчки прибирала мій куток, ніби лад у речах міг навести лад і в житті. Потім йшла, а по кімнаті ще довго зависав запах її парфумів і відчуття невідпрацьованого боргу.
Було відчуття вдячності. А ще гірка, безпросвітна самотність. Мене
оточували не тільки стіни це була тісна камера з мого безсилля, болю й тихого гніву на світ.
Якось у вечір особливої туги погляд ковзнув по затертому килиму й зачепився за ключ, що валявся на підлозі. Мабуть впустив, коли востаннє ледь дотягнувся з лікарні.
Звичайний ключ. Кусочок металу. Дивився на нього, ніби вперше бачив щось важливе. Лежить. Мовчить. Чекає.
Я пригадав діда. Різко, наче хтось натиснув вимикач в голові. Дід Олекса Петрович, з порожнім рукавом, заправленим за пояс, сідав на стілець і завязував шнурки однією рукою та поламаною виделкою. Спокійно, зосереджено, коли вдавалося посміювався.
Дивись, Михасю, казав, і в його очах світилася перемога розуму над обставинами. Інструмент завжди поряд. Просто інколи він не схожий на інструмент, а на мотлох. Суть в тому, щоб побачити в мотлохові помічника.
Я тоді, хлопчак, думав: старечі казки. Дід герой, а герої можуть все. А я лиш звичайна людина, і у моїй битві з болем та самотністю немає місця подвигам зі столовими приборами.
Зараз, вдивляючись у ключ, ця колись наївна історія стала докором. Дід не чекав допомоги. Брав те, що мав. Він перемагав не біль, не втрату безсилля.
А я що? Лише чекав. Склав свої слабкі сподівання під дверима може хтось зглянеться. Ця думка змусила здригнутися.
Ключ Він став для мене мовчазним наказом. Я піднявся з дивану з характерним стогоном, аж соромно стало навіть перед пустою кімнатою.
Зробив два кволих кроки, потягнувся. Сустави тріскотіли, аж холодом тягло. Підняв ключ. Намагався випростатись знайомий ножовий біль встромив у поперек. Завмер, зціпивши зуби, чекав, доки відпустить хвилею. Не здався. Повільно, обережно підійшов до стіни.
Не думаючи, повернувся до стіни спиною, приклав тупий край ключа до шпалер на рівні больової точки і обережно натис. Без надії на диво просто тиснув біль на біль.
Знайшов місце, де від цього зустрічного тиску стає не гірше, а навіть легше всередині ніби щось послабило, відступило на міліметр. Зсунув ключ вище. Потім нижче. Повторив. Рухи мої були неспішними, все, що я міг слухати тіло.
Це не було лікування. Це були перемовини. Діалог болю з болем під моїм наглядом. А інструментом став простий ключ.
Це було трішки смішно, а трохи соромно. Але на наступний день, коли новий напад накотив, я повторив усе. Іще раз. Я відшукав ті точки, де тиск дарував не пристрасть, а полегшення, якби я збоку розтискав невидимі лещата.
Потім почав використовувати дверний косяк, щоби повільно розтягуватись. Склянка води на тумбочці нагадувала пий, хоч це безкоштовно.
Я перестав просто чекати. Використовував усе ключ, косяк, підлогу для легенької розминки, власну впертість. Завів зошит, писав про маленькі перемоги: “Сьогодні простояв біля плити на пять хвилин довше”.
На підвіконник виставив три порожні бляшанки з-під шпротів. Насипав у них землі з дворика. Встромив кілька цибулин. Це не був город, це були три маленькі банки життя, за які я тепер відповідав.
Минув місяць. На прийомі лікар, переглянувши нові знімки, здивовано підняв брову.
Є позитивна динаміка. Ви займалися чимось?
Так, коротко відповів я. Використовував те, що під рукою.
Про ключ я не розповідав. Все одно б не зрозумів лікар. Але я знав: порятунок не приплив на кораблі. Він просто валявся на підлозі, поки я дивився у стіну і чекав на чужий світлофор.
Якось у середу, коли Марія прийшла з банкою борщу, застигла на порозі. На підвіконні в банках зеленіла молода цибуля. В кімнаті пахло не ліками, а чимось новим надією.
Ти це що? прошепотіла вона, спостерігаючи, як я поливаю «город» чашкою.
Я обернувся.
Город, просто пояснив. А після паузи Хочеш, дам для салату? Своє і свіже.
Того вечора Марія залишалася довше. Пили чай, і я, не скаржачись на спину, розповідав, як щодня намагаюся підніматися сходами на один поверх вище.
Порятунок не прийшов у вигляді знахаря з диво-еліксиром. Він був у ключі, косяку, бляшанках, у моїй впертій рішучості.
Він не забрав ані біль, ані втрату чи старість. Він просто подарував у руки інструменти не для перемоги у глобальній війні, а для щоденних маленьких боїв.
І виявилось: якщо не чекати золотої драбини з неба, а помітити просту бетонну під ногами, то кожен крок вгору уже й є життя. Повільно, з опорою. Але вгору.
А на підвіконні, в трьох банках, темніла соковита цибуля. Це був найкращий город у світі.
