Я думав, що мій шлюб йде добре, доки подруга Олена не задала мені питання.
Я одружився дуже молодо, закохавшись послухові. Після чотирьох років знайомства ми стали чоловіком і дружиною і пережили багато разом.
Живемо в нашій оселі у передмісті Києва вже понад шість років. Я довіряю своїй дружині настільки ж, як і собі. Вона надзвичайно ніжна, турботлива і завжди допомагає по дому. Хоча вона не з тих, хто вважає себе найсильнішим чи найпривабливішим, у ній безмежна добра душа, море позитиву і віра в добро, які підзаряджають мене у найскладніші моменти.
Проте вона надмірно нерішуча і зовсім не вміє приймати рішення, бо боїться виходити зі своєї зони комфорту та рухатися вперед. Вона дуже сором’язлива і за шість років спільного життя нічого в цьому не змінилося.
Не дбає про себе й про своє здоровя, а будьякі зміни її лякають. Моя дружина старша за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, я люблю життя, маю хорошу роботу, придбав власний автомобіль і спільно сплачуємо іпотеку за наш будинок у гривнях.
Останнім часом Олена запитала: «Навіщо тобі вона взагалі потрібна?».
Тоді моє особисте щастя розпалося, і я сів розмірковувати: «Навіщо вона мені насправді?».






