Ти жартуєш, Олеже? Скажи мені, що це якийсь недоречний жарт. Або я не так почула крізь шум води?
Ганна вимикає кран, витирає руки рушником і повільно повертається до чоловіка. У кухні пахне вареними овочами, свіжим кропом і мандаринами передноворічні запахи. До Нового року залишилося всього шість годин. На столі гори нарізаних інгредієнтів до олівє, в духовці доходить качка з яблуками, в холодильнику холодець, який Ганна варила всю ніч.
Олег стоїть у дверях, ніяково переминається з ноги на ногу, крутить ґудзика на сорочці явна ознака, що й сам розуміє всю абсурдність ситуації, але здаватись не збирається.
Ганно, ну не починай, просить він, навіть благально. У Лесі там труби десь прорвали. Насправді не прорвали, але воду відключили. І тепло теж. Уяви, на Новий рік сидіти у холодній хаті з дітьми! Я не міг відмовити. Це ж мої діти.
Діти так, твої, Ганна стримує голос, хоча в неї всередині все тремтить від образи. А Леся? Вона тобі також дитина? Чому вона не може до мами поїхати, до подруг або хоча би в готель? Грошей з аліментів, які ти їй платиш, їй точно вистачить зняти житло.
Мама в санаторії, подруги розїхались, Олег відводить очі. Ну, і це ж сімейне свято. Хлопцям буде приємно зустріти Новий рік разом із татом. Ми просто посидимо, повечеряємо, подивимося феєрверк. Квартира велика, усім місця вистачить.
Ганна окидає поглядом кухню. Так, квартира простора, але це їхній простір. Вона тиждень прибирала, обирала іграшки на ялинку, серветки під колір штор, спеціально купила Олегу парфуми, про які він мріяв. Вона уявляла зовсім інший вечір тільки вони двоє, мерехтіння гірлянд, спокійна музика. Їхній перший справжній Новий рік за три роки шлюбу, коли нікого не кликали. І вся ідилія валиться, наче картковий будиночок.
Олеже, ми ж домовлялись, нагадує вона тихо. Ти знаєш, я не проти твоїх синів. Я завжди рада, коли вони вихідними гостюють у нас. Але Леся! Ти запросив колишню дружину за наш стіл. Ти уявляєш, як це виглядає?
Ти перебільшуєш, чоловік махає рукою, намагаючись звучати впевнено. Ми цивілізовані люди. Леся нормальна жінка, вона просто мама моїх дітей. Не будь егоїсткою, Ганно. Не можна так у свято. Вони вже через годину приїдуть.
Олег швидко виходить, наче боїться, що дружина почне кидатись на нього каструлями. Ганна завмирає, сперта на стільницю. З духовки пахне качкою, але апетит зникає. «Не будь егоїсткою» ця фраза болить найбільше. Вона три роки старалась бути ідеальною, все налагодила в домі, не заважала спілкуванню Олега з синами, терпіла дзвінки Лесі-хоч серед ночі, хоч із ветеринаром для кота. Ось і подяка.
Вона різала картоплю машинально, чекаючи, що злість мине. Може, нічого страшного? Може, Леся поведе себе пристойно? Все ж Новий рік час чудес.
Дива не сталося. Дзвінок у двері рівно через пятдесят хвилин. Ганна встигає перевдягтись у святкову сукню і навести легкий макіяж. Олег біжить відкривати, сяючи як той самовар на базарі у Черкасах.
У передпокій влітають хлопці десятирічний Максим і семирічний Назар. Не роззувшись, вони пробігають по чистенькому ламінату у вітальню, лишаючи брудні сліди. За ними як айсберг заходить Леся.
На ній червона сукня із глибоким декольте, у руках величезні пакети. Від неї сильний солодкуватий аромат, що перебиває запах мандаринів.
Ой, нарешті! гучно заявляє Леся, струшуючи сніг прямо на підлогу. Пробки такі, водія ледь не примушувала їхати швидше! Олеже, візьми пакети там подарунки і шампанське, нормальне, не те, що ти купуєш!
Ганна виходить у коридор із ввічливою усмішкою.
Доброго вечора, Лесю. Хлопці, привіт.
Леся окидає її оцінюючим поглядом, зупиняється на скромній вечірній сукні Ганни.
Привіт, Ганно, кидає недбало. Ой, а чого так душно? Вікна треба провітрити. А тапочки де мої? Ті рожеві, що я лишала минулого разу, коли гроші забирала?
Зараз знайду, Лесю, зараз Олег з переполохом порпається в шафі для взуття.
«Лесю». Усередині Ганни стискається пружина. Для колишньої в цьому домі є персональні тапочки?
Гості проходять у вітальню. Хлопці вже вмикають телевізор на повну і скачуть на новому світлому дивані. Ганна морщиться вона ж тільки вчора його чистила.
Максиме, Назаре, обережно, будь ласка, мяко просить вона.
Та хай скачуть, діти ж, втручається Леся, вмощуючись у крісло. Олеже, води мені, пересохло у горлі!
Далі справжній театр одного актора. Леся всюди. Вона перевіряє ялинку («Іграшки якісь похмурі, раніше було веселіше»), коментує сервірування («Навіщо стільки виделок, ми не в ресторані»), то сварить дітей, то сюсюкається з ними. Олег бігає коло неї, виконує дрібні доручення: подати подушку, зарядку, прибрати звук. На Ганну не дивиться, її погляд оминає.
Ганна мовчки накриває на стіл, почувається офіціанткою на чужому бенкеті.
Ганно, кричить Леся з вітальні, олівє з ковбасою? Та невже! Олег любить з телятиною, ти не знала? Ми завжди так робили.
Олег із задоволенням їсть мій салат уже три роки, Ганна гарчить із кухні, ставлячи салатницю на піднос.
Значить, чемний, сміється Леся. Бідний мій Олежик…
Олег посміхається криво, мовчить. Захистити Ганну не сміє лиш виконує вказівки колишньої.
Це перший дзвіночок. Другий коли Ганна ставить на стіл качку, пишається стравою.
Пригощайтесь! Качка з антонівкою і чорносливом.
Хлопці враз підбігають, морщаться.
Фу, вона чорна! вередує Назар. Я таке їсти не буду! Папо, замов піцу!
Це не чорна, це кірочка! намагається пояснити Ганна.
Діти таке не їдять, Леся гидливо підштовхує качку виделкою. Жирна Хто кладе чорнослив? Олеже, замов дітям піцу. І мені, качку не ризикну.
Олег зніяковіло дивиться на Ганну.
Ганно, може й справді? Дітям свято, я швидко замовлю…
Ти серйозно? голос Ганни тремтить. Я приготувала цю страву за чотири години
Не ображайся, чоловік намагається обійняти її. Просто смаки різні. І качка буде, і піца.
Він бере телефон, уточнює в Лесі, яку піцу вона хоче.
Ганна присідає, почувається ніби у сні. Її дім, її кухня, її свято. А вона ніби обслуга, поки чоловік обирає начинку для піци з колишньою, яка критикує її страви.
Олеже, памятаєш, як ми святкували 2015-ий? На базі в Затоці? Леся заходиться сміхом. Ти тоді Дідом Морозом був, а борода відпала! Ми ледь не впали зі сміху!
Памятаю! Олег уже сміється разом із нею. А ти була Снігуронькою, каблук у заметі залишила!
Вони спогадують далі: море, перша машина, перші кроки Максима. Їх очі світяться, їхній світ спільне минуле, у якому Ганні місця не залишили.
Діти бігають, один зачіпає бокал із червоним вином, той падає і по сніжно-білій скатерці розливається пляма.
Ой, ну от, зітхає Леся. Олеже, прибери. І взагалі, навіщо стільки вина ставити там, де діти? Ганно, у тебе є сіль? Хоча, така скатерть не шкода.
Ганна повільно піднімається з-за столу. В голові дзвенить гул, з телевізора долинає сміх. Вона дивиться на Олега той вже сипле сіль на пляму, навіть не гляне її бік.
Вона розуміє: її тут просто немає. Є Леся, є діти, є його провина перед ними, яку він намагається залагодити. Ганна просто фон. Сервіс.
Вона мовчки виходить із кімнати. Ніхто не помічає. Леся балакає про свекруху, Олег регоче.
Ганна заходить у спальню. Тиша, тільки світло від ліхтаря на ліжку. Вона витягує зі шафи спортивну сумку. Руки не тремтять навпаки, спокій і ясність. Джинси, светр, білизна, косметичка, зарядник, паспорт.
Вона скидає вечірню сукню на ліжко, одягає зручні черевики. Дивиться у дзеркало: зворушена, але рішуча жінка.
Дзвінок у двері піцу привезли.
Ура! Піца! кричать діти.
Олеже, розрахуйся з курєром, в мене лише великі гроші! командує Леся.
Ганна проходить коридором. Олег стоїть спиною, розраховується з курєром. Вона чекає, поки він зайде у вітальню.
Тихенько відчиняє вхідні двері і виходить на сходовий майданчик. Замок клацає, гублячись серед гамору. Вона викликає ліфт. Лише у кабіні дозволяє собі видихнути.
На вулиці густий лапатий сніг. Київ готується до Нового року, феєрверки, сміх. Ганна дістає телефон і набирає номер.
Світлано, спиш? питає як тільки подруга бере слухавку.
Ти що, голову загубила? Десята вечора, Новий рік! Ми з Андрієм шампанське відкриваємо. Щось сталося? Голос у тебе сумний.
Я відійшла від Олега. Можна до вас?
Звісно! Андрію, діставай ще тарілку, Ганна їде! Де ти? Зараз викличу таксі!
Через сорок хвилин Ганна вже на затишній кухні в Світлани. Тут тепло, пахне корицею і безпекою. Андрій делікатно йде до кімнати, лишає їх удвох.
Розказуй, Світлана наливає чай з лимоном. Що накоїв той твій домашній дипломат?
Ганна розповідає усе: і про кран Лесі, і про салат, і про спогади, і про качку, яку навіть не скуштували.
Розумієш, Світло, справа навіть не в них. В ньому справа. Став лакеєм. Забув про мене. Я там була, як німа прислуга, поки вони зображали щасливу родину. Нащо я йому, якщо він досі тримається за них?
Це вічна хвороба «хороших хлопців». Хоче всім догодити, а найріднішого зраджує. Правильно зробила, що пішла. Інакше так би й далі витирали об тебе ноги заради капризів колишньої.
Телефон Ганни озивається лише через годину. Мабуть, нарешті помітили її відсутність.
Дзвонить Олег. Вона скидає.
Він ще раз.
Потім посипалися повідомлення.
«Ганно, де ти? Ми тебе губимо».
«Вийшла в магазин? Піца холоне».
«Ганно, візьми слухавку. Це не смішно. Гості питають, де господиня».
«Ти що, образилась? Пішла? Ганно, це дитячий садок! Повернись, Лесі незручно!»
Ганна читає, гірко всміхається. Перед Лесею незручно. Не перед дружиною, яку принизив.
Не відповідай, радить Світлана. Сам хай годує свою «Лесю» і за дітьми прибирає.
Ганна вимикає телефон.
У цю ніч вона не загадує нічого під бій курантів пє шампанське з друзями, дивиться «Іронію долі» і відчуває дивну легкість. Немов важкий камінь впав з плечей.
Ранок першого січня сонячний та морозний. Ганна прокидається на дивані в подруги від запаху кави. Вмикає телефон: пятдесят пропущених дзвінків, два десятки повідомлень. Тон міняється з вимогливого на панічний, потім на жалісливий.
«Діти розбили вазу. Твою улюблену. Пробач».
«Леся посварилася, їй не сподобався диван».
«Вони поїхали. Ганно, вдома гармидер. Не знаю з чого почати».
«Ганнусю, кохана, пробач. Я ідіот. Будь ласка, подзвони»
Опівдні хтось дзвонить у двері. На порозі Олег, виглядає, наче ночував на вокзалі: зімята сорочка, синяки під очима, в руках величезний букет рожевих троянд з найближчого газетного кіоску за скажені гроші.
Світлана відчиняє, не пускає.
Ну що, кавалере, чого треба?
Світлано, поклич Ганну. Я маю сказати їй дещо.
Ганна виходить у коридор. Бачить чоловіка не відчуває ні жалю, ні радості. Лиш втому.
Ганно! Олег кидається до неї, але зупиняється від погляду. Пробач! Я все зрозумів. Там був ад: Леся почала командувати, діти згорнули ялинку… Леся казала, що я зіпсував дітям свято. Я викликав їм таксі о третій ночі, випроводив.
Він намагається зустріти її погляд.
Я зрозумів, як сильно тебе образив. Я боявся бути поганим для них став байдужим до тебе. Ти моя сімя. Тільки ти. Вибач. Повертайся. Я все прибрав… майже все.
Ганна дивиться на троянди, з яких тече тала вода.
Ти не лише образив мене, Олеже. Ти показав мені моє місце: між кухаркою та меблями. Ти дозволив чужій жінці керувати в моєму домі.
Клянусь, такого більше не буде! пристрасно запевняє Олег. Я заблокую Лесю, лише переписка щодо дітей. Ніяких гостей, дзвінків посеред ночі. Я все зміню.
Ганна мовчить. Бачить, що Олег щирий але чи зможе забути ту самотність?
Я не повернусь сьогодні, нарешті каже вона. Я залишусь у Світлани ще на пару днів. А ти подумай добре не про те, як мене повернути а чому взагалі так сталося. Чому думка колишньої для тебе важливіша за почуття нинішньої.
Я буду чекати, каже він тихо. Скільки треба. Я люблю тебе, Ганно.
Олег залишає квіти і йде. Двері зачиняються.
Ганна повертається на кухню, Світлана вже наливає гарячий чай.
Ну що, пробачиш? питає подруга.
Не знаю, Світло. Можливо, з часом. Він добрий, просто розгубився. Але якщо повернусь, це будуть зовсім інші стосунки. Я більше ніколи не дозволю ставити себе на другий план.
Вона дивиться у вікно. Київ укутаний білим снігом, як чистим аркушем паперу. Життя триває і тепер Ганна знає напевно: перо своєї історії вона триматиме лише у своїх руках, а не у примар з минулого.
