Він завжди відчував, що живе не за тією дорогою, ніби головний потяг вже давно вирушив вперед, а він залишився на запасному рейсі. Ранок маршрутка, склад будівельних матеріалів на околиці їхнього маленького містечка, важкі рулони утеплювача, накладки, обід у столовій під базою: суп і гречка. Вечір телевізор, рідкісні зустрічі з друзями в барі біля автовокзалу. Йому було тридцять три, звали його Андрій, і вся округа вважала, що його життя влаштовано в порядку.
Він орендував кімнату в старому цегляному будинку навпроти школи, де колись навчався. Хазяйкапенсіонерка, суха і міла, жила в суміжній кімнаті і постійно розповідала про болі в суглобах і ціни в аптеці. Андрій кивав напівзасмучено, думав про інше. Над його ліжком висіла потьмяна афішка з видом великого міста скляні вежі, міст, ріка, вогні. Купив її ще після служби, на ярмарку, і з того часу носив у кожній орендованій квартирі. Іноді, коли засинав, уявляв, що крокує цими вулицями, незнайомий, вільний, ніби турист чи герой кіно.
Реальність була простіша. На складі він працював складщиком, зарплата приходила з запізненнями, начальник часто підвищував голос, а друзі все частіше говорили про кредити і іпотеку. Одного вечора, коли хазяйка знову нарікала на високий тиск, Андрій помітив, що майже не чує її. У його голові зріло рішення, ще без слів, але настервіз, ніби свербіж.
Через тиждень він придбав квиток на потяг до столиці. На роботі сказав, що залишає посаду, бо знайшов кращу роботу в логістиці. Керівник лише посміхнувся, пожив плечима і побажав успіху. Хазяйка зрозуміла, що він їхатиме «на заробітки», розмахнула руками, але не сперечалася. У Андрія було небагато: дві сумки з одягом, старий ноутбук, кілька книг. Афішку з містом він акуратно склав і поклав зверху.
У потязі він сидів біля вікна, спостерігаючи, як за склом змінюються поля, рідкі села, автозаправки. У голові малювалися картини майбутнього: знайде роботу спочатку вантажником чи курєром, потім щось кращого; орендує кімнату в центрі, ходитиме в кафе, на концерти, можливо, зустріне когось. У великих містах, на його думку, усе це трапляється само.
Коли потяг під ранок увійшов у Київ, Андрій притиснув обличчям вікно. За ним розтягалися сіри багатоповерхівки, розвязки, рекламні щити. Небо було низьке, свинецьке. На платформі його вразив холодний вологий подих і запах залізничного парфе та дешевого кавомашини. Люди кудись спішили, тягнучи валізи, говорили в телефоні. Ніхто його не чекав.
Вийшовши на площу перед вокзалом, він на мить загубився серед машин, автобусів, гучних оголошень, людей, які обходили його, неначе перешкоду. У кишені лежала роздрукована броня недорогого хостелу в центрі, куди планував дістатися метро. Андрій дістав зі свого рюкзака схематичну карту ліній, надруковану ще вдома. Кольорові гілки перепліталися, станції з незнаними назвами зливалися в узор. Треба було знайти свою, з довгим складним словом.
У метро спускався, трохи штовхаючись у натовпі. Вагон був переповнений, теплий, пахло людським потом і духмяним парфумом. Голоси розливалися в гул. Андрій тримався за поручень, вглядаючись у назви станцій, що бігали по стінах. У його серці піднімалося захоплення. Ось воно відчуття, про яке мріяв: бути крихкою точкою у величезному місті, і все лише починається.
Хостел виявився в провулку неподалік кільцевої. Похмурий будинок з облізлою штукатуркою, залізна двері з кодовим замком. Внутрішньо вузький коридор, лінолеум, запах прального порошку. Адміністратор схудлий хлопець з хвостиком оформив його за паспортом, видав ключ від ячейки і показав койку в спільному приміщенні на вісім людей. Над кожним ліжком висіла шторка, на тумбочці стояла настільна лампа.
Перші два дні Андрій блукав містом, намагаючись запамятати вулиці. Шукав вакансії на телефоні, дзвонив за оголошеннями. Йому відповідали, що передзвонять, або просили надіслати резюме поштою. Вечорами ноги гуділи, у кишені помітно худшала пачка гривень. У хостелі ввечері він лежав на своїй койці, слухав хропіння сусіда, сміх людей з іншої кімнати і думав, що поки все йде нормально. Так і має бути.
Третього дня він поїхав на співбесіду в логістичну компанію, офіс якої був у бізнесцентрі біля Дніпра. Зустріла його дівчина у строгій блузі, задала кілька питань, переглянула його трудову книжку. Обіцяла повідомити рішення протягом тижня. Після виходу з будівлі Андрій постояв біля скляних дверей, дивлячись на воду, і вирішив пройтись пішки до метро.
Почав лити дощ, він підняв комір куртки і прискорив крок. На куті, перед вітриною з абстрактними картинами, зупинився. Усередині галерея, білі стіни, яскраве світло, люди з бокалами вина. Через скло виднілася висока жінка в чорному платті, яка сміялася, відкидаючи голову. Андрій затримався, немов перед телевізором. У його рідному місті подібного не було картини звисали лише в Домі культури, і то старі, запилені.
Він уже збирався йти далі, коли двері галереї розчинилися, і на тротуар вийшла ця жінка. Вона закурила, прикривши полумяну сигарету долонею. Коротке світле волосся зібране в неохайний пучок, на шиї блискала тонка ланцюжок. Вона помітила, що Андрій дивиться, і усміхнулася кутком губ.
Заходьте, сказала вона. У нас відкриття, вхід вільний.
Андрій розгубився, проте крокнув до дверей.
Я не по одязі, напевно, пробурмотів він, глянувши на джинси і куртку.
Спокій, вона відмахнулась, струснувши попіл. Дрескоду немає. Я Катерина. А ви?
Андрій.
Приємно, Андрію. Ходімо, художник буде радий зайвим очам.
Вона схопила його за лікть, легко, немов старого знайомого, і потягнула всередину. У повітря вдарив запах вина і чогось пряного, змішаний з ароматом свіжої фарби. Люди стояли групами, обговорювали роботи, сміялися. На стінах висіли великі полотна з розмитими силуетами людей у місті. Обличчя були розмазані, лишилися ліхтарі, вікна, фігури. Андрій зупинився перед однією картиною і раптом відчув, ніби дивиться на себе з боку.
Сподобалось? Катерина підступила поруч, теж розглядаючи полотно.
Дивно, чесно відповів він. Трошки страшно.
Це добре. Страх чесна реакція, вона повернулася до нього. Ви тут один?
Так. Я тільки що приїхав. З області.
Зрозуміло. У її погляді блиснула цікавість. І що ви робите в нашому суворому місті?
Працюю намагаюся знайти. Раніше працював складщиком.
Романтика, усміхнулась Катерина. Я куратор. Працюю з художниками, проектами, галереями. Це моя пісочниця.
Вона робила рухи в повітрі, окреслюючи простір.
Вам пощастило, що зайшли. Сьогодні, можна сказати, мяке занурення в культурне середовище.
Підбіг чоловік у чорній сорочці, з сивою бородою, Катерина представила його як автора виставки. Вони обмінялися кількома репліками, художник пожартував з Андрієм, потім перейшов до інших гостей. Катерина залишилася поруч.
Ви давно мріяли приїхати? спитала вона, наливаючи у пластиковий стаканчик біле вино і простягнувши Андрію.
Давно. Все збиралося, але він замямався. Якось не складалося.
А тепер склалося, вона глянула його уважно. І що ви тут шукаєте?
Він пожив плечима, відчуваючи, як червоніють вуха.
Не знаю. Щось інше. Не те, що там.
Інше тут знайдеться, Катерина посміхнулася. Питання: чи готові ви до цього «іншого».
Вона сказала це без іронії, лише з легкою втомою. Потім її запросили, вона вибачилась і підстрибнула до групи гостей щось пояснювала, сміялася, обіймала. Андрій залишився біля стіни з картиною і стаканчиком у руці. У його внутрішньому просторі гуркотіло. Він відчував себе чужим, але водночас причетним до чогось, що раніше бачив лише у фільмах.
Він збирався йти, коли Катерина знову зявилася, ніби нікуди не йшла.
Є плани на вечір? спитала вона.
Ні. Тільки повернутись до хостелу.
Скучно звучить, вона підморгнула. Поїдемо краще з нами на afterparty. Буде музика, люди, може, знайдете роботу. У цьому місті все робиться через знайомства.
Андрій вагався. У голові спалахнула образ хазяйки, її слова про «великі міста, де людей обманюють». Але поруч стояла Катерина, впевнена, живуча, ніби з іншого світу. Він кивнув.
Добре.
Вони сіли на таксі, до старовинного особняка, перетвореного на клуб. Внутрішнє було темне, грала електронна музика, спалахували світлові імпульси. Люди пили, танцювали, курили на сходах. Катерина вела Андрія по залам, знайомила з кимось, називала імена, які миттєво виринавали з його памяті. Піл їм вино, іноді щось міцніше. Голова ставала легкою, межі розмитими.
Бачиш того хлопця біля бару? прошепотіла Катерина, нахилившись до його вуха. Це колекціонер. Купує молодих, ще не розкручених. Для нього важливо, щоб все виглядало як би сказати переконливо.
Вона говорила про художників, гранти, спонсорів. Про те, як усе тримається на звязках, враженнях, історії, яку вмієш розповідати про себе. Андрій слухав, намагаючись не розплутатися в цьому потоці слів. Здавалось, він потрапив за лаштунки великого спектаклю.
Ближче до ранку він вийшов, щоб подихати. Повітря було волого, від асфальту холодило. Катерина вийшла за ним, запалила сигарету.
Як, не шкодуєш, що пішов? запитала вона.
Ні. Він притулився до стіни. Странно, але цікаво.
Привчайтеся, вона випустила дим. Місто чи то пожиє тебе, чи ти навчишся його пожовти сам.
Вона сказала це майже без емоцій, ніби повторюючи чужу фразу. Потім подивилась уважніше.
Слухай, Андрію. Ти мені подобаєшся. Ти справжній. Це рідкість. У мене є ідея. Можеш допомогти, а й собі виграти.
Він насторожився.
Яка ідея?
Пізніше. Ти втомився. Завтра. Я напишу. Вона попросила його номер, записала в телефон. Тільки не зникай. У цьому місті зникнути легше простого.
Наступного ранку Андрій прокинувся в хостелі з важкою головою. Перед очима проблинули фрагменти ночі: світло, обличчя, сміх, фрази про гранти і бюджети. На тумбочці мигав телефон. Повідомлення від Катерини: «Вечером зайди до галереї. Є розмова».
Днём він знову дзвонив у вакансії, прийшов на ще одну співбесіду в складську компанію. Там йому запропонували нічні зміни за невелику оплату. Він сказав, що подумає. Внутрішньо зростав тривожний кінець. Грошей вже не так багато, а стабільної роботи все ще не було.
Вечором він прийшов до галереї. Там було тихо, майже без відвідувачів. Катерина сиділа за високим столом з ноутбуком, в окулярах, волосся зібране в хвіст.
ПривВрешті-решт, Андрій зрозумів, що справжня пригода це не місто чи угода, а його власна готовність прийняти невідоме і йти далі, залишаючи позаду сумніви.
