Привіт, люба, хочу поділитися з тобою тим, що сталося минулої неділі, коли в мене спіткала справжня катастрофа, а я навіть не встигла зреагувати.
Мене звати Олена Коваль, мені 58років. Я зразу скажу, що це те, про що я ніколи не думала, що може трапитись зі мною.
Того неділового пополудня я прокинулася після короткого сну і з першого ж дотику зрозуміла, що на голові щось не так. Сонце пробивався крізь вікно спальні, я ще підвісла на плечах «пиріг з капустою» і «картопляне пюре», які готувала на недільний сімейний обід. Я лише хвилину протримала руки по волоссю, а там не довге, пласке, ніби я його підстригла сама. Моє довге, до поясу, кучеряве волосся, я доглядала понад тридцять років, зникло. Замість звичних золотавих прядок тепер були короткі, нерівні, обрубані, як після нестерпної різки.
В мене в підвалі стояв старий будинок у передмісті Києва, який залишив мій вже покійний чоловік Олександр. Будинок зі своїм садком, де я посадила гортензії, жасмин і лимонне дерево вчора ще пахнуло свіжою землею. У нього жив мій син Іван і його дружина Орися, які переїхали в наш дім після того, як я підписала їх на оренду. Я їхала до магазину, купувала картоплю, моркву, а зараз стояла перед дзеркалом у ванній і бачила себе в новій ролі: жінка без її «знака», без її «захисного» волосся.
Ірининий голос заповнив кімнату, коли я з криком піднялася і підбігла до дзеркала. «Що? Що зі мною сталося?» голос був розірваний. Орися, схрещуючи руки, холодно відповіла: «Ось так ти зрозумієш своє місце». Іван, сидячи в кріслі, сказав: «Мамо, не влаштовуй сцену, це ж всього лиш волосся, ти ж занадто стара, щоб так довго його носити».
Я відчувала, як серце бється, ніби хоче вирватися з грудей. Я зібралася, підняла чашку кави, і коли Орися прийшла в кухню, я мовчки сиділа, тримаючи у руках розкидані на подушці сірі пряди. Сльози вже не лились, а в грудях натискаєш холод, що розриває.
«Ти не мала права, вимовила я, підвищуючи голос, зайти до моєї спальні і підстригти волосся, коли я спала». Орися лише підвищила брову: «Ти просто не цінувала себе, мамо». Іван, схиливши голову, сказав: «Ти була занадто доброчинна, бо вважаєш, що треба підтримувати свою сім’ю». Я замовкла, вийшла в коридор, зачиніла двері і сиділа біля дзеркала, гадаючи, що робити.
Три дні я нічого не говорила. Тоді я зрозуміла, що треба діяти. Я відвідала «Мару», свою улюблену перукарку, в старій крамниці на Пушкінській. Вона обійняла мене, заспокоїла і сказала: «Ти маєш право сказати «ні», навіть коли це боляче». Ми підстригли нерівну частину волосся, але залишили його коротким, і я відчула, як частина мене повертається.
Після цього я відкрила варту скриню, у якій лежали документи на будинок: Олександрова заповіт, у якому він залишив будинок саме мені. Я переглянула виписки з банку: я вже шість місяців щомісяця переводила Івану і Орищі по 75000грн. Тепер я зрозуміла, що я можу закрити цей переказ і вимагати, щоб вони покинули мій дім.
Я зателефонувала до свого довіреного адвоката, Володимира Петровича, і домовилася про зустріч у понеділок. Першого ж дня я запланувала написати листа, у якому сказала: «У вас є тридцять днів, щоб виїхати з мого будинку». Після цього я відчувала, ніби нарешті взяла під контроль своє життя.
У понеділок Володимир прийшов, підписавши мені документи про звільнення від щомісячного переказу і підготував повідомлення про виселення. Я відчувала, як в мене в грудях зростає спокій, хоча в серці був біль. Коли Іван і Орися прийшли у вітальню, я розклала перед ними папери. Орися вийшла з кімнати, її очі блискотіли від гніву. Іван стояв, мов камінь, і лише шепотнув: «Мамо, я не розумію, чому ти це робиш». Я відповіла: «Тому, що я не можу більше жити в будинку, в якому мене не поважають».
Рішення залишалося їхати. Вони упакували кілька речей, спакували коробки і поїхали в інший квартал. Я залишила їх у садку на три дні, а потім сама вивезла залишені речі, відчуваючи, як навколо мене піднімається легкість.
Той вечір я сиділа на лавці під лимонним деревом, милувалася червоними гортензіями, які ще розквітали після дощу. Я згадала лист Олександра, в якому він писав: «Люблю тебе, памятай, що справжня любов це не тільки жертва, а й вміння сказати «ні». Я розкрила лист, відчувши, як по серцю пролітає теплий спокій.
Тепер я живу самостійно, без постійних позик і без потреби доводити свою цінність. Я продовжую малювати акварелі, ходжу в бібліотеку, спілкуюсь з подругою Роксоланою, яка завжди приходить із домашньою випічкою і чашкою ароматної кави. Ми часто говоримо про те, як важливо не втрачати себе в ролі «мамиувсіхроли».
Часом Іван телефонує, розповідає про нову роботу, про квартирку, яку він орендував. Я радію, бо бачу, як він навчився стояти на власних ногах, як він зрозумів, що справжня підтримка це не гроші, а вміння поважати себе.
Коли я дивлюсь у дзеркало, бачу коротке, але здорове волосся. Я вже не потребую довгих прядей, щоб відчувати свою жіночність. Я вчуся цінувати прості речі: чай з мяти, аромат свіжого хліба, спів пташок у ранковій тиші.
Якщо ти колинебудь відчувала, що твої корені підрізають, памятай, що у тебе є сила сказати «досить». Ніхто не має права вирішувати, як ти виглядаєш чи де живеш. Ти заслуговуєш на повагу, на простір і на власне щастя.
Дякую, що послухала. Якщо захотіла поділитися своїми переживаннями, напиши мені я завжди готова вислухати. Обіймаю і бажаю, щоб твоє серце завжди було вільним.
