Ранком, коли в сусідніх будинках ще мерехтять останні вікна, Андрій уже сидить за столом у своїй однокімнатній квартирі і вглядається у монітор. На екрані повільно обертається тривимірна модель кімнати, у центрі якої висить напівпрозора надпис: «Сесія не вдалась». Під ним червоне поле логів тягнеться вниз, мов нескінченний чек.
Він знімає окуляри, притискає перенісся і дивиться на лежачий поруч VRшолом. Темний матовий пластик, по краях тоненькі подряпини, як у телефоні без чохла. Андрій проводить великим пальцем по подряпинам і ловить себе на тому, що гладить пристрій, ніби живу істоту. Усміхається й відпускає руку.
На кухні зашипіла турка. Він піднімається, наливає собі каву, повертається до столу. У кімнаті змішується аромат кави з теплим запахом пластика системного блоку. Звична ранкова суміш. Першим ковтком він відкриває пошту і знаходить нове листування від продюсера проєкту.
«Андрію, привіт. Клієнт вимагає живу демо до кінця місяця, з акцентом на «емоційний вау». Ти зможеш?»
Слово «вау» вчіплює його, наче зайна. Він міг би відповісти, що спогади не роблять за технічним завданням, що «емоційний ефект» не кнопка в інтерфейсі. Але майже десять років у комерчанні розробці навчили його писати інакше.
«Привіт. Зробимо. Потрібні живі дані для тесту. Я підготую протоколи», відповідає він, натискає «Відправити» і ще хвилину дивиться на порожній екран, де тільки-но було лист. Потім зітхає, повертає крісло до шолома і бере його в руки.
Проєкт називається ReLive. У презентаціях його описують як «VRплатформу для безпечного переосмислення особистого досвіду». У команді коротше: «гра з памяттю». Ідея не його, а саме Андрій написав більшість ядра. Алгоритм, що на основі відео, геоданих, фото і уривків тексту створює для користувача сцену не точну копію минулого, а щільну, схожу модель. Платформа заповнює прогалини, додає звуки, світло, дрібні деталі, щоб мозок не спотикався.
Теоретично звучить красиво. На практиці треба шукати компроміси: іноді жертвувати реалістичністю задля комфорту, іноді залишати недосконалості, щоб користувач відчував реконструкцію, а не сон.
Андрій натискає кнопку на шоломі. Маленький індикатор мяко мерехтить. Шолом знову кладеться на стіл, він відкриває проєкт в IDE і знову занурюється в код.
Днём він вирушає в офіс. Метро в цей час вже переповнене людьми в куртках і пуховиках. У вагоні хтось слухає музику без навушників, хтось листає соцмережі. Андрій стоїть біля дверей і ловить у склі відображення свого обличчя. Ніс здається трохи більшим, ніж у молодості, волосся помітно посічені на маківці. У такі миті особливо чітко відчуває, що сорок уже позаду, а не попереду.
Офіс стартапу розташований у колишньому бізнесцентрі на околиці Києва. Сірий фасад, скляні двері, турнікети на вході. На поверсі, де сидить команда, пахне кавою і піцою. Відкритий простір з рядами столів, кілька переговорних із прозорими стінами, у кутку зона з пуфами й ігровою приставкою.
О, Андрію, саме тебе шукали, кличе його до себе Тарас, молодший розробник у худі з логотипом проєкту.
Хто цього разу? Андрій ставить рюкзак біля свого столика.
Продюсер. З клієнтом. Вони в великій справі.
Андрій киває, під час ходу вмикає ноутбук, поглядає на монітор, де повільно завантажується система, і йде до переговорної.
Усередині вже сидять троє. Продюсер стриманий, підкачаний чоловік близько тридцяти пяти в сорочці без краватки. Поруч жінка в темному костюмі, представниця клієнта, і ще один хлопець з планшетом.
Андрію, піднімається продюсер, знайомтеся, це Світлана, стратег продукту з боку замовника.
Добрий день, відповідає Андрій.
Ми саме обговорюємо позиціонування, каже Світлана. Нам важливо, щоб користувачі відчували, що це не просто розвага, а інструмент роботи з собою. Але без важкого психологічного навантаження.
Андрій сідає, складає руки на столі.
Технологічно ми можемо досить точно реконструювати події, говорить він. Але треба памятати, що це саме реконструкція. Наша система заповнює прогалини, щоб не було розривів. Інакше мозок викине користувача з занурення.
А ви можете, перебиває Світлана, зробити так, щоб сцени були трохи кращими, ніж у реальності? Тепліший світло, приємніші голоси, згладжені конфлікти. Щоб людина захотіла повертатися.
Андрій відчуває, як щось стискається всередині.
Це вже не робота над собою, каже він. Це втеча.
Люди і так утікають, спокійно відповідає вона. У серіали, у соцмережі, у ігри. Ми лише даємо їм більш осмислений формат. Головне не допускати травмуючих сценаріїв.
Продюсер швидко втручається:
Ми можемо додати налаштування. Режим «реалістичний» і режим «захисний». Користувач сам вибирає.
Андрій хоче заперечити, але зустрічає погляд продюсера, який легенько кивнув. Не зараз.
Після зустрічі він повертається до столу і довго сидить, не торкаючись клавіатури. У голові крутяться слова Світлани: «Трохи кращі, ніж у реальності». Він згадує, як кілька днів тому тестував сцену випускного сина. Тоді ще все було сирим, але момент, коли хлопчик у піджаку, трохи нижче батька, виходить на сцену за атестатом, вийшов надзвичайно живим.
У реальності на тому випускному Андрій майже не дивився на сина. Сидів у телефоні, відповідав на листи про проєкт. Колишня дружина потім довго нагадувала йому про це. У реконструкції він стояв у проході між рядами, знімаючи все камерою, посміхаючись так, що схлипували щоки. Син, повернувшись, махав рукою.
Вечором, повернувшись додому, він знову запускає цю сцену. Шолом щільно облягає голову, відрізаючи кімнату з облупленими шпалерами й гулом холодильника. У навушниках шумлять голоси, грає урочиста музика. Він знову бачить сина на сцені. Той трохи вищий, плечі ширші, обличчя ясне, впевнене. Андрій стоїть у проході, в руках віртуальна камера. Система мяко повертає його на задану траєкторію. Сцена заскриптована.
Коли все закінчується, він знімає шолом і довго сидить, втираючи погляд у одну точку. Потім відкриває меню, знаходить налаштування сцени і дивиться параметри. Рівень освітлення плюс двадцять відсотків, контраст плюс десять. Звук трохи підвищені оплески. Обличчя сина частково реконструване за пізнішими фото.
Він сам це зробив, коли налаштовував алгоритм «покращення». Тоді здавалося, що трохи прикрасити не страшно. Зараз у грудях неспокій, ніби він підміняє щось важливе.
Наступного дня він телефонує колишній дружині.
Привіт, каже він, стоячи біля вікна і дивлячись на сірий двір. Слухай, треба Я роблю одну штуку по роботі. Потрібно протестувати на живих людях. Можеш зайти?
Це безпечно? запитує вона після паузи.
Це просто VR. Нічого не буде. Мені важливо зрозуміти, як люди реагують.
Вечором вона приїжджає, входить у квартиру, оглядає простір. Тут мало що змінилося з того часу, як вона від’їхала. Ті ж полиці з книгами, той самий старий диван.
У тебе все заморожене, говорить вона, знімаючи шарф.
Нема часу, відповідає він. Робота.
Він показує шолом, пояснює, що і як.
Ти хочеш, щоб я подивилася що? питає вона.
Будь-який момент. Можеш завантажити фото, відео. Система сама складе сцену. Краще щось важливе, з сильними емоціями.
Вона задумується, потім дістає телефон.
У мене є відео, як ми вперше їхали на море. Пам’ятаєш, він тоді боявся входити в воду.
Андрій кивнув, хоча пам’ятав погано. Тоді працював над терміновим релізом і більшість відпустки проводив з ноутбуком у номері. У памяті залишилися кадри: дитина в надувному кільці, крики чайок, запах сонцезахисного крему.
Вони завантажують файли в систему. Алгоритм починає аналіз. На екрані мчать відсотки. Андрій спостерігає, як формується часовий ряд, як підтягуються геодані, як по обличчям будуються тривимірні маски.
Страшно, каже вона, дивлячись на все це. Цікаво, але одночасно ніби в голову лізе.
Ми не ліземо, тихо відповідає він. Ми лише збираємо те, що вже є.
Коли сцена готова, він допомагає їй надягнути шолом, настроює ремінець, поправляє навушники.
Якщо стане незручно, скажи одразу. Я зупиню.
Вона кивнула. Він запускає сеанс.
Перші хвилини вона мовчить. Потім раптом тихо сміється.
Він бігає по піску Ой, дивись, як він спотикається. Памятаєш це? запитує вона в порожнечу.
Андрій дивиться на монітор, де показано лише сухе: рівень пульсу, частота дихання, напрямок погляду. Графіки показують, як у певний момент пульс підскочив.
Що сталося? запитав він.
Вона зняла шолом, очі блищали.
Там запідрізувала вона. Там ти з ним заходиш у воду, тримаєш за руки. У реальності ти сидів на шезлонгу і відповідав на листи. Я памятаю це дуже чітко. А тут ти поруч.
Андрій відчув, як в животі стискається.
Мабуть, алгоритм довів сцену, сказав він. За фото, за типовими шаблонами. Він не знає, де я був.
Але мозокто знає, тихо відповіла вона. І тепер там дві версії. Одна, де ти в телефоні. Інша, де ти з нами.
Вона підвелася, пройшла по кімнаті.
Це небезпечно, Андрію. Люди будуть вибирати, яку версію памятати.
А вони ж і так вибирають, спитав він. Фото, сторіс, все це
Це всетаки про реальність, сказала вона. А тут я не знаю. Мені було добре, але коли я вийшла стало порожньо.
Вона пішла, не допивши чай. Андрій залишився один, довго дивився на шолом. У голові крутилося її слово про дві версії.
Через тиждень стартували внутрішні тести з працівниками. Добровольці приносили флешки, давали доступ до хмар з фотографіями. Хтось хотів повернутися в дитинство, хтось у перші побачення, хтось у день захисту диплома.
Тарас запустив сцену, де він у школярській формі стоїть перед дошкою. Після сеансу зняв шолом і довго мовчав.
Ну як? спитав Андрій.
Дивно, відповів Тарас. Все ніби краще. Учителька не кричить, однокласники не сміються. Я відповідаю, і в мене виходить. Я навіть не знав, що хочу це побачити.
А зараз що відчуваєш?
Тарас пожал плечима.
З одного боку легше. З іншого наче мене обманули. Але це я сам вибрав такий режим.
Андрій фіксує реакції, записує коментарі. У звітах продюсеру пише сухо: «зростання субєктивного рівня задоволеності», «зниження тривожності», «ефект притягальності до сцени». Усередині всеАндрій зрозумів, що справжнє життя це те, що залишилося поза віртуальними шоломами, і вирішив нарешті відкласти їх у кут і вийти на вулицю, щоб зустріти світанок з реальними людьми.
