17 листопада 2025р.
Сьогодні згадую, як все починалося. Зоряна прийшла до мене з букетом троянд, а я, не розгубившись, спитав: «Ти ж любиш піони, чи не так?» Вона скривила губи, схопила квіти і, не нюхаючи їх, кинула на стіл, ніби це була просто ще одна дрібниця. Піони це ж мої улюблені, я ж памятав, як вона говорила про них сто разів. Я замовк у дверях, червоні щоки підказували, що я щось злякав, а в очах блищало те самопокаяння, що готове на всё за її усмішку.
Пробач, кохана, сказав я, наступного разу обовязково піони. і вона кивнула, не сказавши ні слова. Тоді я зрозумів, що треба вчитися слухати.
Ольга Михайлівна, мати Зоряни, згадувала, як колись її донька привела мене до дому. Я був високим інженером з розмитозапиленими руками, вийшовши з одеського заводу,бо працював над модернізацією портових кранів. Ольга Михайлівна схвалила мене, кивнувши Володимиру Петровичу, батькові Зоряни: «Хлопець хороший, серйозний». Перші півтора роки були безхмарними: я возив Зоряну до одеського пляжу, дарував їй прикраси на святкові дні, терпляче вислуховував її розповіді про подруг і колег.
Але вже через рік Ольга Михайлівна зауважила, що донька говорить про мене підвищеним тоном, іноді з нотками нудоти: «Дімко приніс торт, уявляєш? А я ж на дієті», «Знову телефонує, прилип як клей». Вона переставляла мої подарунки, ніби це була плата, а не знак уваги.
Другий рік приніс перші сварки. Зоряна часто питала мене: «Ти мене взагалі любиш?». Я відповівав, що зайнятий роботою, а вона підкидала підозри про іншу жінку. Я клявся, дарував квіти, книги, квитки в театр, і все знову мовало, поки не настав новий конфлікт. Причини були: не те сказав, не так подивився, не лайкнув фото, запізнився на роботі, відповів швидко чи повільно на повідомлення усе могло стати приводом для сварки.
Досить! звучало в наших розмовах досить часто. Кожного разу я приходив просити прощення першим, а Зоряна ставила паузу: день, три, тиждень, а потім розмякшувала серце.
Одного вечора Ольга Михайлівна, обережно, спитала:
Дочка, а ти його справді кохаєш, чи просто з ним зручно?
Зоряна коротко відповіла, що звісно любить, хоча іноді він буває надокучливим. Пять років пролетіли в цьому танці: пристрасть скандал розставання примирення. На шостий рік я вирішив зробити пропозицію. Замовив столик у «Кухні на Пушкінській», запросив оркестр, написав промову на листку і, зібравши всю сміливість, прочитав її перед Зоряною. Вона погодилася, мов би просто погодилась на десерт з кавою. Я одягнув просте золотисте кільце з крихітним діамантом, вона сфотографувала його для соцмереж і подзвонила подругам.
Ольга Михайлівна обійняла мене, як свого зятя, і сказала, що радіє, а Володимир Петрович підняв руку: «Ласкаво просимо в сімю». Підготовка до весілля стартувала: сукня з київського ательє, фотограф, орхідеї на столах. Я погоджувався на всі бажання, не хочу був, аби день був неповним.
Тиждень до запланованої дати все зіпсувалося. Я запропонував ресторан «Райдуга», бо там, на думку моєї команди, чудова кухня. Зоряна ж настоювала «Білий сад» з терасою і видом на Дніпро. Я сказав, що там вже заброньовано, а вона розгнівалася і проголосила, що весілля скасовано. На її розпач я не став вибачатися я був вже втомлений.
Наступного дня я прийшов забирати свої речі. Зоряна дивилася, як я складаю зарядки, бритву, свою куртку. Я закрив блискавку, подивився на неї довго, і сказав: «Будь щаслива, Зоре». Потім вийшов.
Минуло декілька тижнів без її голосу. Вона не писала, не дзвонила, не приходила. Я чекав, бо вважаю, що чоловік завжди має повертатися першим. Місяць минув, потім ще місяць. Зоряна запитувала, чи я хворий, чи в командировці, а я лише мовчав, варив борщ.
Два місяці потому її колега зі складу, Світлана, випадково сказала, що бачила мене в кафе з якоюсь «світлою» дівчиною. Я відчув, як її пальці затиснули вилку. Вона занурилася в мій профіль у соцмережах, де виявила нове імя Катерина Соловїва, дівчина з котиками на аватарці.
Зоряна листала її сторінку до трьох ночі. Ольга Михайлівна спостерігала, як донька змінюється: впевненість зникає, погляд стає холодним, під очима зявляються темні кола. Вона звинувативала мене: «Шість років, а тепер такий кінець заради якоїсь мишки!». Я ж мовив: «Ти ж сама його кинула». Вироджені суперечки не мали остаточної відповіді.
Рік пройшов. Я стежив за життям Зоряни через телефон: фото зі спільним шале, концерти, переїзд до нової квартири. На фотографії був мій обручка на пальці, підпис «Я сказала так!» і три серця. Ольга Михайлівна випадково знайшла цей пост і, посміхаючись, подумала: «Нарешті, Діма, ти ще раз щасливий».
Зоряна після цього шукала нових стосунків: Ігор, Сергій обоє швидко розійшлися через скарги і сцени. Вона скаржилася: «Усі хлопці однакові, недостовірні, егоїстичні!». Володимир Петрович молився над котлетою, а я, спостерігав за тим, як життя складає свої пазли.
Той вечір під час сімейної вечері ми знову згадали минуле:
Дімко хоча б був терплячим, а інші вже не витримають! сказала Зоряна.
Може, справа не в них? підказав Володимир.
Тобто це я винна? вибухнула вона.
Батьки мовчали. Іноді мовчання голосніше слів.
Згодом я зрозумів, що любов не гра, у якій можна натискати «зберегти» й повертатися. Терпіння має межу, а маніпуляції руйнують довіру, подібно до іржі, що пожирає метал.
Тепер я, записуючи це, навчився цінувати справжність і простоту. Не треба чекати принца на білому коні, треба вміти сам бути таким, хто не втомиться підняти вагу своїх помилок і не залишати інших у темряві.
**Урок:** справжня сила у вмінні визнавати свої провини, не повторювати їх і йти далі, бо лише так можна будувати життя, яке не розвалиться під вагою власних ілюзій.
