12листопада 2025р., Київ
Сьогодні знову згадую, як усе почалося. Я живу в простій, але затишній трикімнатній квартирі на вулиці Пушкінської, яку успадкувала від матері. Кожна кімната розташована окремо, без спільних проходів. Довгий коридор, окремий туалет і ванна, а кухня маленька, проте має величезний балкон, звідки відкривається вид на зелений двір. У нас є й простора вітальня, в якій ми з донькою проводимо вечори. Ми задоволені своїм житлом і не плануємо змінювати його в найближчий час.
Тоді на вулиці до мене підбіг сусід, ніби давно вже домовився про щось важливе. Він підняв брову, як звик, і сказав:
Ви ж живете з донькою, так? Чому б вам не переїхати до мене, а нам до вас? У нас дві кімнати, їх достатньо для вас! Навіщо вам трикімнатна квартира? Дві кімнати це ж для двох людей, а наша квартира ще й маленька, тож простору залишилося багато. Ми давно шукаємо простіше, а ваш варіант саме те, що нам треба! І ще ми готові сплатити більше, навіть в гривнях.
Я уважно слухав його, ніби підслуховую кроки на підвіконні, і навіть перервав його, коли він вже уявляв, як ми «житимемо в злагоді». Здавалося, вже вирішено, що я та моя донька переїдемо в його крихітну квартиру, а вона в мою. Я підняв брову і запитав:
Це ж жарт? Якщо ви справді так вважаєте, то чому ви думаєте, що я готова залишити простору трикімнатну квартиру і переїхати до чогось, що виглядає, наче стара металевий коробка? Якщо колись захочу міняти свою оселю, то не на таку. І що ви маєте на увазі під «достатньо для двох»? Я не планую обмін.
Віктор Коваленко, мій сусід, почав мямліти щось типу: «Ми ж лише про найкраще для всіх, аби кожен почувався комфортно. Ви в нашій квартирі, а ми в вашій. Ви не знаєте, що вам треба!»
Я залишився в своїй квартирі, а він і його сімя більше не вітали мене у коридорі. Здається, моя відмова зачепила їх глибоко, і тепер я часто чую, як їх кроки лишаються поза межами мого будинку. Часом думаю, чи варто було б відкрити серце до нових можливостей, чи краще залишитися в цьому невеличкому, але такому нашому світі.
