Колись, коли я, Зоряна, вперше побачила людей у білих халатах і несучих палати, у яких без руху лежала молода жінка, почувалася я спочатку задоволено, а потім охопило страх. Чи жива та, яку везли до лікарні? Від цього питання по шкірі пройшов холодний піт. Я не хотіла нічого подібного, навіть заради матері. Переломи не входили в мій план я хотіла лише покарати. Віддати батька собі.
***
Гордієві були знані далеко за межами їхньої селищної громади. Не просто сімя, а злагоджена бізнескоманда: Дмітро, його дружина Лідія і їхня донька Марічка. Їхня конна господарка «Легенда» ставала місцем паломництва туристів і козацьких клубів. Дмітро козак за походженням, добрий душою. Лідія його надійний тиль і головна бухгалтерка, а Марічка, немов виросла в сідлі, знала кожну звичку коня. Вона з дитинства допомагала в стайнях, рано зайнялася виїздкою, була тихою, впертою, сміливою справжньою діловою людиною.
Сімейний бізнес починався як захоплення батька: Дмітро тримав кілька коней на батьківській ділянці в селі Костер, неподалік Львова. У середині 1990х років він збудував простору конюшню з манежем і великим вольером, а згодом ще й маленький готельхостел. Підтягнув до стада ще пять коней, взяв на постійне обслуговування приватних тварин, найняв конярів, коваля, тренерів і відкрив конний прокат. Послуга швидко здобула популярність серед нових українських «дачників» та туристів, що приїжджали до Карпат.
Марічка з мамою жила в квартирі у Києві, а у вихідні завжди приїжджала в село, обожнювала коней. У сьомому класі вона вже допомагала батькові навчати новачків. Після школи вона не пішла в університет, а повністю віддала себе сімейному справі. Знала кожного коня, як власну долю: хто в доброму настрої, хто хворіє, кого можна випускати в поле, а кого треба «козлинути» в стайню.
Бізнес не завжди був гладким. У 2010 році спалахнула пожежа: загорілися стайні, загинули кілька коней. Дмітро Петрович був в довгій темряві горя, а Лідія, не пустивши сльози, запевняла, що все відновиться. Спільними зусиллями вони відбудували господарку. Перший інсульт прийшов до Лідії. Дмітро не залишав її, був її тінню, її волею. Через три місяці другий удар позначив незворотність Лідія вже не могла встати з ліжка. Батько найняв сиделок, привозив дорогі ліки, та його погляд став порожнім, доторк до руки Лідії механічним. У його очах згасла надія.
Марічка спостерігала формальне ставлення батька до матері і ненавиділа його за слабкість. Вона вірила, що мати підскочить, бо їй ще не було пятдесяти, і все повернеться до колишньої дружності, спільної справи. Мрії розвалилися в один момент.
Якось вона застала батька в сенозалі з Вірою ефектною, впевненою в собі бізнеследі, постійною клієнткою конярні. Світ перевернувся. Дівчина відчула таку хвилю люті, що не змогла стриматися і ввечері побігла до матері. Очікувала в її очах таку ж біль, а Лідія, прикована до коляски, лише тихо зітхнула:
Дочка, заспокойся. Я знаю.
Ти знаєш?! вигукнула Марічка. А ти мовчиш?
Йому 48, він сповнений сил, йому жінка потрібна. А я Ти ж розумієш, тепер я для нього тягар. Хай гуляє, він все одно не залишить нас і справу не кине. Я пробачила. За нього, за нашу родину. І ти пробач, за мене.
Але Марічка не могла. Батько її виховував у суворості щодо чоловіків, і у двадцять років вона ще не мала серйозних почуттів. Думка, що інша жінка користується вразливістю батька і слабкістю матері, отруювала її. Вона згадувала, яким був Дмітро з Лідією добрим, уважним, турботливим. Зрозуміла: винна не вона, а Віра. «Хвіст розпушила», думала вона, і вся лють перейшла на розлучницю. Помста стала назойливою ідеєю.
Проте жорстока кара не була її шляхом. Вона вирішила відірвати у Віри те, чим вона найбільше гордилася холодне перевагу і контроль. Марічка знала, що Віра, незважаючи на досвід, боїться виглядати смішно. Тож планувала.
При нагоді запропонувала Вірі випробати нову коняку на імя Буря насправді добру і флегматичну тваринку. Але кілька днів Марічка спеціальним способом тренувала Бурю, використовуючи сигнали, непомітні для інших.
У день «випробувань» на манежі, переповненому глядачами, Марічка влаштувала справжнє шоу. Вона демонструвала витримку Бурі, а коли Віра сідлала коня, той різко став капризним, та не агресивним. Не брився, а дурнуватий. Став на дыбы у найнеочікуваніший момент, ігнорував команди, робив смішні стрибки. Віра, намагаючись зберегти обличчя, виглядала незграбною наїзницею, не спроможною впоратися з впертим конем. Глядачі розсміялися. В кінці вона нервувала, злілася і, нарешті, не вдачно впала.
Дмітро того дня не було він їхав до жінки, про це подбала Марічка. Через годину після інциденту батько прибув у конярню, а потім поспішив у лікарню, куди везли Віру. Перед відїздом він гнівно поглянув на доньку, мовляв, розбереться пізніше.
Коли адреналін спокоївся, Марічка стояла на порожньому манежі, відчуваючи не тріумф, а повне спустошення. Вона не хотіла нікого калечити, це була невдала випадковість.
Дмітро повернувся до конярні рано вранці, дочекався, коли Марічка вийде до сніданку. Його обличчя було сірим.
Сідло, тихо сказав він. Я його оглянув. Підрізали. Поведінка Бурі, мені все розказали Хіба я тебе так навчив?
Марічка спробувала пояснити:
Я за вас! За маму! Щоб вона пішла!
Мовчи! вперше в житті він накричав на неї. Ти зробила це не за нас. Вважала себе суддею? Не знаю, чи зможу колинебудь дивитися на тебе без жаху.
Гірше за батькові слова було мовчання матері.
Марічка підішла до неї, сподіваючись хоча б на розуміння. Але Лідія дивилася чужими, холодними очима:
Я просила тебе зрозуміти. Пробачити, як я вмію. А ти ти принесла в наш дім зло. Навмисне, розрахункове зло. Ти думала, що рятуєш родину? Ти її поховала. Іди геть.
Згодом стало ясно, що з Вірою все буде гаразд. Підозрювали травму хребта, вона два дні не могла рухатися, та виявилося лише шок, ушколи та легке сотрясення. До суду не зверталися: кожен клієнт підписує типову форму про ознайомлення з технікою безпеки і відсутність претензій. Умисел, що стався, зрозуміли лише Дмітро і Лідія, коли дізналися, яку саме коняку збросив.
***
«Легенда» продовжує працювати, але душа її залишилася.
Дмітро живе в будинку на краю конярні, не розмовляє з донькою. Лідія замкнулася в собі назавжди, її мовчання стіна, яку Марічка не може пробити. Дівчина живе одна в порожньому будинку, дивиться на сімейні фотографії і вважає, що не заслуговувала такого ставлення батьків. Вона хотіла покарати чужу жінку, аби повернути все «як раніше». Але «як раніше» вже не існує. Помста, мов кислота, крапля за краплею роз’їдає все навколо. І тепер Марічці залишилося лише жалкувати, що в пориві гніву вона подумала, що справедливість має щось спільне з жорстокістю.
