Вчора був ще один важкий день, що змусив мене задуматися над довірою й прощенням. Записую все, як воно є, щоб не тримати в собі.
У мене двоє дітей. У кожного з них інший батько. Старшій доньці Марічці вже шістнадцять. Її тато, мій перший чоловік, сплачує аліменти і часто з нею бачиться. Хоч він давно одружений вдруге і має ще двох дітей, він Марічку не забуває. За це я йому вдячна.
А от моєму синові дісталося менше щастя. Два роки тому мого другого чоловіка схопила тяжка хвороба буквально за три дні його не стало, і він помер у лікарні. Скільки часу минуло, а я до кінця досі не вірю, що він не зявиться в дверях, не посміхнеться й не побажає мені теплого дня. В такі миті щось обривається всередині і я тихо плачу під ковдрою, щоб діти не чули.
У найважчі дні мене підтримувала Галина Семенівна, мама мого покійного чоловіка. Скільки їй самій боліло адже то був її єдиний син Але попри свій біль, ми трималися одна одної, ділилися спогадами, разом долали втрати. Обоє часто телефонували одна одній, їздили в гості до Львова і Тернополя, розмовляючи здебільшого про нього.
У якийсь момент я навіть подумала, що нам варто жити разом, так було би легше. Але Галина Семенівна передумала, і життя знову пішло в буденному темпі. За сім років наші стосунки стали майже як між подругами.
Єдине, що я не можу забути це один випадок ще тоді, коли я була вагітна сином. Памятаю, як Галина Семенівна, дивлячись якусь передачу по телевізору, обмовилась про тест на батьківство. Мовляв, якось там один чоловік виховував не свою дитину і все таке. Я була здивована такою думкою.
Якщо чоловік сумнівається в своїй жінці, то він й татом буде тільки по неділях! відповіла я їй тоді.
Вона одразу заспокоїла, що вірить мені і певна, що я ношу сина її сина. Але мені було ніяково, й чомусь я тоді подумала: «Аби після народження не захотіла тих тестів» Вона ж мовчала.
Цього літа Галина Семенівна сильно захворіла, і їй стало зовсім зле. Ми вирішили, що їй краще жити ближче до нас, тому почали шукати їй помешкання у Франківську, наймали ріелтора. У самий невідповідний момент тітка потрапила до лікарні, і для підписання документів нам став потрібен свідоцтво про смерть її чоловіка. Її самої виписали йти не могло, тож я поїхала до її квартири.
Шукаючи потрібні папери у старій папці, випадково натрапила на інший цікавий документ тест на батьківство сина! Зясувалося, що коли моєму хлопчику було лише два місяці, Галина Семенівна зробила тест, щоби підтвердити, що він справді від її сина.
Мене просто трусило від злості. Виходить, усі ці роки вона не вірила мені, але мовчала… Я не стала тримати це в собі й прямо сказала Галині Семенівні, що знайшла. Вона розплакалась, вибачалась, шкодувала про свою дурість, але я тих вибачень вже й не чула. Відчуття зради не полишало.
Тепер я й не знаю, чи зможу так само щиро допомагати їй, як раніше. Хоч і важко мені на душі, я розумію окрім мене та внука, їй вже нема на кого сподіватися. Не хочу, щоб мій син залишився без бабусі, бо сімя це головне.
Я й далі буду допомагати Галині Семенівні. Але між нами вже не буде тієї тепла та довіри, як раніше. І головне зрозумів: навіть хороші стосунки треба берегти й не руйнувати зайвими підозрами, бо коли довіру втрачено, повернути її дуже важко.
