Я завжди буду поруч, мамо. Історія, в яку можна повірити
Баба Одарка вже зранку рахувала години до вечора. Сусідка Тетяна, жінка самотня, років під пятдесят, таке їй розповіла, що в Одарки прямо голова обертом пішла.
І в підтвердження своїх слів запросила: «Зайди ввечері, щось тобі покажу».
А почалося усе з простого ранкового базару. Тетяна йшла на базар у сусідній магазин і зайшла до баби Одарки:
Купити тобі щось, бабо Одарко? До магазину йду, пиріжки хочу спекти, ще трохи по дрібничках візьму.
Дивлюся я на тебе, Тетяно: добра ти жінка, турботлива. Я ж тебе ще дівчинкою памятаю. Шкода, що якось не склалося: усе одна ходиш. Але бачу, не журишся, не нарікаєш, не те що деякі.
А нащо мені журитися, бабо Одарко? Дорогий чоловік у мене є, просто поки що разом жити не можемо. А чому розповім. Оце б нікому не сказала, а тобі скажу. Та й ще щось покажу, сміялась Тетяна. Ти ж старша, тобі можна. Навіть якщо хтось і почує хто ж у таке повірить!
То що купити, кажи. А після магазину на чай зайду розповім тобі, як я живу. Може, порадієш за мене, та й змученою мене вже не вважатимеш.
Бабі Одарці й не треба нічого було, та попрохала купити хлібчика та цукерок до чаю. А то вже цікавість просто розїдала що ж такого Тетяна їй хоче сказати.
Тетяна принесла хліб і цукерки, а Одарка вже чай запарила духмяний, сидить, чекає.
Бабо Одарко, ти ж памятаєш, що зі мною років двадцять тому сталося? Мені тоді вже тридцять було під. Чоловік у мене був, одружитися планували. Думала: ну, нехай кохання шалене не те, але людина порядна Як же без сімї, без дітей?
Ми заявку подали, переїхав до мене. Я завагітніла. На восьмому місяці народилась дівчинка Прожила два дні, та й померла.
Думала, не виживу з того болю. З чоловіком розійшлися нічого більше нас не тримало. Два місяці минуло. Потрохи прийшла до тями, уже й сліз менше.
І тут
Тетяна зосереджено глянула на бабу Одарку:
Не знаю, як це розповідати. У спальні дитяче ліжечко для донечки стояло все по феншую. Кажуть, погана прикмета завчасно купувати, але я тоді не вірила, все придбала, все підготувала.
І ось вночі прокидаюся від дитячого плачу. Думаю, паморочиться згадалося Але знову чути. Підходжу, а там у ліжечку справжня дівчинка!
Я її на руки ледь не задихнулась від щастя. Вона дивиться на мене, оченята заплющила і спить.
І так майже щоночі
Я навіть купила суміш і пляшечку. Але вона майже не їсть. Плаче трішки, я візьму її, усміхається мені, закриває очі і засинає.
Це як же так? баба Одарка аж застигла. Такого не буває!
Та й сама не повірила спочатку! Тетяна аж зашарілася.
А далі що було? питає Одарка, цукерку до рота й чай окропом запиває.
Так і далі йде, Тетяна аж засвітилася. Моя дівчинка живе там, у своєму світі, і мама з татом у неї є. Але й мене не забуває. Приходить щоночі, хоч на кілька хвилин.
А ще раз сказала таке:
Я завжди буду з тобою, мамо. Між нами невидимий звязок, який не розірвати!
Іноді думаю: може, це все ночами мені сниться? Але ж навіть подарунки часом приносить тільки чомусь вони тут швидко зникають, мов сніг навесні.
Ой, правду кажеш? баба Одарка знову чаю ковтнула, аж ковток у горлі застряг.
Отож і ким можеш побути. Зайди до мене увечері подивишся, скажеш, чи бачиш те, що і я.
Я й сама вірю, але хочеться підтримки.
Увечері вже Одарка прийшла. Сиділи вони в тиші, що аж ніч раптом на плечі налягла.
У хаті нікого, тільки дві жінки. Уже хотіли спати йти, аж тут світла наче більше стало, повітря в хаті заграло і зявилась мила дівчинка:
Привіт, мамо! У мене сьогодні такий гарний день був, хочу поділитися! Це тобі і поклала на стіл квіти.
Добрий вечір, побачила бабу Одарку, посміхнулася. Я й забула, мама казала, що ви хотіли мене побачити. Я Дануся
Дівчина трохи побула та й щезла, наче розчинилась у повітрі.
Баба Одарка сиділа, мов прибита. А потім тихо сказала:
Оце ж треба Диво, інакше не скажеш.
Донька твоя й справді красуня, Тетяно, на тебе така схожа.
Я рада за тебе, Тетяно. Ти щаслива людина, хай і по-своєму. Може, навіть більше, ніж інші!
Хто б повірив у таке, якби сама не побачила! Як добре, що так буває
Спасибі тобі.
Ти мені, як очі відкрила: світ більший, ніж здається; все триває, нічого не закінчується. І жити, і навіть вмирати зовсім не страшно.
Щастя тобі, Таню!
Квіти на столі блідли й танули просто на очах. Незабаром зникли зовсім.
А Тетяна, проводивши Одарку, лишилася з щасливою усмішкою. Завтра знову буде новий день, чудовий. Вона зустрінеться зі своїм Артемом, якого вона по-справжньому кохає. А він кохає її Таня це знає.
Як? А як таке поясниш словами?
І колись вона неодмінно їх познайомить.
Своїх найдорожчих людей у світі Данусю і Артема.
