Я, Олена Коваленко, колись у віці вісімнадцяти літ народила свою першу донечку, Ярину. Після легкого виходу на світ зрозуміла, що пологи не страшна нічна тінь, а швидше як мяка хмара, що розвіється під ранковим сонцем. У той час сурогатне материнство вже плавало у повітрі, мов птахи над полем, і я задумалась про його реальність.
Моя сім’я була скромна, ніщо не блищало у вікнах нашого будинку в Дніпрі. Батьки важко підтримували мене та трьох сестер Ірину, Ольгу та Наталію. У сімнадцятий рік я одружилася з Андрієм Шевченком, і наші крихкі фінанси, як крихітний куляш, майже розлетілися. Ми майже не мали грошей, жодного власного кутка, лише крихту вікна, звідки виверталися холодні вітри. Я спробувала знайти вихід у сурогатному материнстві, та Андрій, мов холодна зима, відштовхнув мої думки, незважаючи на мої спроби його переконати, бо здавалось, це був єдиний шлях вийти з боргових лабіринтів.
Кілька місяців потому народився другий малюк, і тяжкість нашого існування зросла. Андрій, не витримавши тиску, залишив наш будинок, і я залишилася наодинці з двома маленькими дітьми. Моя мати Марія і сестри, ніби добрі ангели, прийшли на допомогу: під час моєї зміни на роботі вони доглядали за Яриною і Ладою. Проте гроші, як сухе листя, все ще злітали крізь пальці. Тоді я вирішила здійснити давно зрілу ідею.
Я сіла на потяг і вирушила до Львова, де, за легендами, працювали агенції сурогатного материнства. Там я подала заявку в одну з них, і кілька разів намагалися імплантувати ембріон, та нічого не зроставо. Останній раз втрата, як розбите дзеркало, залишила мене в темряві.
Повернувшись додому, я була готова кинути все, але через шість місяців в інтернеті виникла оголошення: «Сучасна клініка пропонує вигідні умови». Я подзвонила, і це стало новим кроком у нашій казці: чи вдасться, чи ні вже не важливо, бо інакше нічого не буде.
Тим разом усе зійшлося. Протягом дванадцяти місяців ми жили в новому кварталі, у квартирі з великими вікнами, у будинку, що пахнув свіжим цвітінням. Майбутні батьки нашого майбутнього вілл-матері були щедрі, немов весняний сад: вони дарували нам дорогу їжу, іграшки для Ярини та Лади, сплачували проїзди в кіно і зоопарк. Через дев’ять місяців я народила красивого, здорового хлопчика Данила.
Потім ми повернулися до нашого рідного Дніпра. Винагорода за сурогатність, перетворена в гривні, дозволила нам придбати двокімнатну квартиру у нашому районі, і ми мали ще один рік життя, у якому могли робити все, чого хотіли.
Через два роки я знову стала матір’ю-опікункою, виношувши дитину для родини з Китаю. Тепер я живу з донечками у великому будинку, де вони мають усе, що потрібно. Хтось може мене осуджувати, але я відчуваю, що ніщо не погане в тому, щоб забезпечити родині гідний простір, навіть якщо шлях до цього виглядає сюрреалістичним, мов сон, що плавно змінює обличчя.
