Що ще вигадала? Який ще будинок для літніх людей? Та я звідси і у труні не виїду! тато Євгенії Олексіївни жбурнув у доньку чашку, прицілюючись рівно у голову. Жінка ухилилася легким рухом, наче гімнастка з досвідом.
Ясна річ, так жити далі неможливо. Колись він таки вигадає, як їй підкопати, а вона й не вгадає, звідки прилетить. Та й взагалі, оформляючи документи на поселення тата у будинок для літніх людей, Євгенія відчувала хіба що вселенське почуття провини. Хоча якщо подумати, вона зараз робить для нього аж занадто, враховуючи, яким він колись до неї був.
Запихаючи тата у «Ланоса», вона слухала його прокльони на всі голови, від двірника до директора будинку для літніх людей, і навіть згадала сусідку Валю. Сам тато вигинався й кричав сцена була б достойна Оскара, якби його вручали в Ужгороді за акторську гру на громадських вулицях.
Женя, не відходячи від вікна, стежила поглядом за автівкою, що віддаляється. Із цим почуттям вона вже стикалася десь у підліткові роки. Щоправда, тоді була ще дівчинкою й гадки не мала, якою буде її далі дорога.
У родині Євгенії вона була єдина донька. Мама не ризикнула народжувати ще одну дитину чоловік був той ще домашній «господар» з нахилами сатрапа. Задумав був із неї, швачки Галини, зробити вічно терплячу зірку його бідової родини.
Тато Олексій Іванович вже був солідним чоловіком навіть коли Женя народилася грошову допомогу ще в радянські часи отримував. Одружився теж не з великої любові а швидше з фантазій щодо майбутньої карєри. Яка там любов, яка там романтика тільки потрібний імідж і показник для карєрної драбини чиновника. Молода дружина Галина, донька швачки і механізатора була ідеальним варіантом, щоб перед начальством не виникало питань. Про почуття її, ясна річ, ніхто і не думав питати. Ото все було, як книжка пише, пишне весілля, тамада, гармоніст дядя Коля і гора салату олівє. Батьки нареченої за святковий стіл не сідали «не того статусу».
Одразу після вінчання Галина переселилася до чоловікової «трьошки» з меблями ще з часу хрущовської відлиги.
Щоб Галина скоріше перетворилась на зразкову чиновницьку дружину, її навіть «інструктором» забезпечили вчили мовчати, поки не спитають, носити спідниці нижче коліна і не бачити очевидного, якщо нема дозволу дивитися.
Ну що, як минув день? суворо запитував Олексій, плюхаючись у «чеське» крісло ще з часу молодості.
Дякую, все непогано. Вивчила, як правильно їсти рибу з голови, ще й трохи англійську слухала, Галина знала: меншого для спокою вже не можна казати.
І що? То й усе? А хто у хаті прибрався?
Я з куховаркою меню на тиждень склала, сама по ринку бігала, і взагалі всюди прибрала.
Так нормально, знисходив чоловік. Слухай, щоб руки завжди чисті й волосся не як у трактористки. Якщо поводитимешся добре найму тобі шофера та прибиральницю. Але поки що не заслужила.
От тільки таких мирних днів Галині діставалося мало. Переважно чоловік вертався пізно, злий, як українська хата без даху, й розряджав нерви на дружині. Персонал просто міг звільнитись, а жінці тікати не було куди.
Вперше Олексій підняв руку після двох пляшок «Київської» й місяця шлюбу. Причини особливої не було так, на майбутнє, щоб розуміла хто в домі ґазда. Потім такі уроки стали буденністю: бив уміло, без слідів, жінка вміло ховалася під светри і на людях усміхалась аж вили боліли.
Минув рік, вже й сусіди почали запитувати, коли ті «поважні» люди дитя заведуть.
Олексію, в тебе ж молода жінка чому досі без дитини? А може, з вами щось не гаразд? Краще вже лікарю показати, так, із гумором, рекомендував кум.
Не планували Вона ще навчається у профтехучилищі, буркнув Олексій.
Вчитися? Та яка від цього користь? Її місце вдома, біля дітей і каструлі! Давай, хай кидає оте діло і до лікаря йде моя Галя підкаже гарних спеціалістів!
Відтоді Галина пережила весь спектр унікальних аналізів. Чоловік навіть перестав бити, щоб лікарі не питали лишнього. Зрештою виявилося, що із нею все гаразд а от у Олексія справа «тонка». Він, звичайно, рознесився, наче київська маршрутка у годину пік, але діватися було нікуди.
Від натяків знайомих і вигляду життєрадісної дружини він злився на всесвіт. Згодом завів коханку щоб хоч трохи відволіктись.
І лише за три роки настала довгоочікувана вагітність. Народилася Євгенія вилитий батько, тільки без вусів і бюрократичної важності. Проте батьківських почуттів не виникло. Дитину на руки він не брав, у справах виховання участі не брав і місяцями міг забувати про її існування.
Чим старше ставала Женя, тим сильніше дратувала батька. Першу прочуханку отримала у пять захотіла морозива після складного, напруженого для Олексія дня. Він так штурхнув доньку, що та обійнялася з шафою й навіть не заплакала. Відтоді Женя вчилася обходити тата стороною, мов скажену собаку. Та йому цього «на старті» було достатньо. Далі міг облаяти, дати ляпаса навіть при людях. Бо вже «образ зразкового сімянина» йому був ні до чого.
Якось сусідка Марія Іванівна хвалилася:
Олексію Івановичу, чула, ваша Женя обдарована скрипалька! Можна послухати?
Ха! Скрипалька! Та вона ще не розібралася, з якого боку брати ту скрипку! Хіба що вас мучить кортить. Женько! Гей, не чуєш? Та марш, грай для шановних гостей!
Женя, червона, мов помідор, слухняно тягла скрипку й грала. На людях тряслися руки, але розізлити тата було ще страшніше.
Цей страх Женя пронесла все життя й після музичної школи скрипку до рук так і не взяла.
У дитинстві вона думала: а може, у всіх так? У книжках же малюнки сімей всі сміються, всі щасливі. А чому їй поталанило народитися у родині, де головний злий і байдужий?
Мама також не стала прикладом щасливої жінки і мами через нелюбимого чоловіка так і не змогла полюбити й дитину. А коли Жені виповнилося тринадцять, мама трагічно загинула. Автомобільна аварія так написали у звіті. Що сталося насправді, Жені не розповіли.
Ставши дорослою, Женя закінчила школу й вступила до університету тато обрав спеціальність сам. То було вже останнє батькове рішення у її долі. На роботі у нього справи погіршилися був уже не до доньки. За той час, поки Женя навчалась, Олексій Іванович розгубив і вплив, і майже все добро. Гроші пустив на залагодження кримінальних історій, у які вляпався ще на держслужбі. Пощастило тихо «вимитися» з публічного простору і осісти на дачі під Сумами. Женя не приїжджала. Мораль читати не хотіла, грубощі слухати теж.
Залишившись наодинці, тато втратив аудиторію для своєї отрути, що боляче било по його здоровю. Сусіди, шукаючи рятівника, все частіше дзвонили Жені, скаржачись на «диво-дідуся» без гальм. Довелося зібратися й забрати тата на квартиру.
Олексій Олексійович ожив знову була можливість гризти доньку, як молодий щур сир. Кожен день новий скандал, крики, поламані тарілки. Женя виділила йому окрему кімнату з замком, щоб «розважався» тільки там. Але це не допомогло склероз не чекав.
Коли виявили деменцію, Женя мусила ухвалювати рішення, якого боялася все життя: поселити батька у достойний будинок для стареньких. Довелось обирати не тільки за інтерєром чи чайником, а й за ціною 18 тисяч гривень на місяць доводилося віддавати за місце, а ще працювати вечорами репетитором.
Коли Женька проводжала тата мука на душі була така сама, як у згадці про той день, коли мама вперше наважилася втекти разом із нею від чоловіка. Їх тоді повернули, і мама скоро загинула.
Попри все, Женя, навідувавши батька, завжди плакала й картала себе: ніби саме про це її і вчили. Де взяти радість, якщо з дитинства тебе навчають тільки жити із соромом і виною? Добавилася ще й хронічна втома і тиск, що стрибає сильніше, ніж ціни на український бензин.
Отак і живе Женя. Без чоловіка, без подруг, з мріями про естонську тишу. Але з легким іронічним спокоєм за те, що тепер її життя хоч трохи більше її ніж його.
