Дружище, слухай Оцей випадок це якраз із розряду тих історій, які захочеш забути, а життя саме підкине. Шо я тобі розкажу! Значить, була собі дівчина назвемо її Оксана, бо таке імя у нас в Україні зустрінеш хіба не в кожному селі. Вона ніби й хотіла з батьками свого нареченого, Богдана, познайомитись але то більше для галочки. Для неї це не мало ніякого значення не ж з ними жити збирається Тим паче, що її майбутній свекор, Максим Олександрович, як подейкували, чоловік не бідний. А як часто буває, з багатих старших лиш проблеми та недовіра.
Але вже вирішила заміж, то треба догравати роль до кінця.
Оксана вбралася скромно, аби виглядати чемною дівкою, такою, яку українські матері тільки б схвалили. Зустріч із батьками нареченого то завжди як лотерея: не знаєш, чи буде мяка розмова за борщем, чи грізна перевірка характеру.
Богдан втішав її перед дверима, бо хвилювався, мабуть, більше, ніж вона:
Ти не переживай, Оксанко. Тато може трохи суворий, але поступливий. Нічого страшного не скажуть. Мама ще та душа компанії. Всі тебе обовязково полюблять, торочив він біля батьківської хати.
Оксана лише кивала, поправляючи косу. Тато похмурий, мама весела. Класичний мікс, що вже.
Хата їхня не вразила Оксану. Бачила і крутіших.
Відчинили одразу.
Оксана спокійна: всі люди, як люди. Ольга Василівна, як Богдан розповідав домогосподарка, осторонь роботи, а основні радощі подорожі з подругами. Максим Олександрович теж не з веселунів, але досить стриманий. А його ім’я здалося Оксані знайомим…
Та тільки-но переступила поріг серце мало не вирвалося з грудей. Все, халепа. Майбутнього свекра вона впізнала одразу. Три роки тому вони вже зустрічались. Не часто, зате з вигодою для обох. Готелі, бари, ресторани Зрозуміло, що ні дружина Максима, ні Богдан про таке не здогадувалися.
Прилетіла, Оксанко, подумала сама собі.
І Максим Олександрович не забув її. В очах у нього майнула така іскра, що Оксана не відразу й зрозуміла чи це подив, чи злість, а, може, вже продумує якісь ігри. Але при всіх зберігав повну мовчанку.
Богдан радо представив її:
Мамо, тату, знайомтесь це Оксана, моя наречена. Хотів привести її раніше, але вона хвилювалась.
Максим Олександрович простягнув руку.
Його потиск був міцним, з натяком.
Дуже радий знайомству, Оксано, сказав тоном, у якому прослизнуло щось ніби осторога.
Оксана ледь не тримтіла, чекаючи, коли ж він зірве маску.
Мені також дуже приємно, Максиме Олександровичу, усміхнулася у відповідь, хоч руки самі пітніли.
Але нічого.
Максим відсунув для неї крісло до столу, навіть зобразив щось схоже на посмішку.
Вона вже подумала: «Певно, хоче потім вивести мене на чисту воду». Але все було спокійно.
І тут Оксана зрозуміла: він мовчатиме. Бо зрадивши її таємницю, вкаже й на себе.
Далі все ніби стало легше. Ольга Василівна згадувала якісь кумедні історії про малечу Богдана, а Максим Олександрович із показною цікавістю щось питав про Оксанину роботу (про яку він і так усе знав). Інколи жартував так, що тільки вони вдвох сміялися з натяками, зрозумілими лише їм.
Ви мені одну мою колишню знайому нагадуєте, Оксано. Дуже вже вона вміла людям догодити, то скажу слово, а Оксана:
А таланти бувають різні, Максиме Олександровичу.
Богдан мрійливо задивлявся на неї, не розуміючи нічого. Любив і це було головне.
Пізніше, коли зайшло про подорожі, Максим обернувся до Оксани:
Мені, от скажімо, тиша та книжка найкращий відпочинок. А ти які місця любиш?
Хотів підловити, але вона не піддалась:
Я за галас, веселощі, щоб море людей. Щоправда, зайві вуха іноді й заважають.
Здається, Ольга Василівна щось відчула. Але потім відкинула підозри.
Максим знав: Оксана не така, щоб прагнути спокою. І прекрасно розумів чому.
Наостанок він обійняв Богдана:
Бережи її, синку. Вона особлива.
У кімнаті наче протяг пішов так сказав, що аж по шкірі мороз. «Особлива». Вибрав же слово.
***
Вночі, коли всі заснули, Оксана не могла заплющити очі.
Вона лежала, перебирала все, як бути далі Максим, мабуть, теж не спав. Обоє надто все усвідомлювали.
Тихесенько вийшла з кімнати натягнула свою улюблену кофту, спустилась сходами, трохи потупотіла, щоб хтось небайдужий почув, і подалась на веранду. Там і справді на неї чекав Максим Олександрович.
Не спиться? підійшов безшумно.
Отак щось, кивнула.
Вітрець приніс його знайомий аромат парфуму. Максим глянув пильно:
Слухай, чого ти хочеш від мого сина, Оксано? Я ж добре знаю, що ти за людина. І що в тебе завжди було одне на думці гроші. Ти й не приховувала цього. За скільки разів озвучувала ціну, а тепер що? Богдан тобі для чого?
Оксана лиш усміхнулась кутиком рота і випалила:
Люблю його, Максиме Олександровичу. А чому би й ні?
Він не вірив.
Ти і любиш? Га! Знаю я такі жарти. Я скажу Богданові всю правду. Про тебе і про нас. Як думаєш, захоче він одружитися?
Вона стала ближче, глянула трохи згори:
Розповідай, сказала повільно, тільки доведеться й дружині про наше з вами знайомство почути. Я додам у твій сюжет, не сумнівайся.
Це
Та яка ж то погроза? Просто по-чесному. Ти щось, я по-своєму. Якщо всім розкажеш, як ми познайомились то вже без секретів.
Йой, то ж різні речі
Справді? Те саме і жінці скажеш?
Максим аж сторопів. Зрозумів, загнав себе у глухий кут. Одна човен разом гребуть.
А що ти їй скажеш?
Та не лише їй, а й Богдану. Знаєш, вони ж так цінують вірність… Особливо Ольга Василівна. Ну, хочеш рятуй сина! Втрачаєш сімю твоя справа.
Він одного разу ще й жалівся Оксані, що довго не міг взяти себе в руки й зраджував жінці. Вона нізащо його не пробачить. Ризик великий.
Він бачив не бреше вона.
Гаразд, я нічого не розповім. І ти тримай язика за зубами, нарешті здався.
Оксана махнула лише:
Як скажете.
На ранок, збираючись уже з Богданом додому, вона прощалася з Ольгою Василівною, яка вже називала її «донечкою», а Максим Олександрович аж підскакував від злості.
Втрачаючи Ольгу, він втрачав не лише жінку, а й чималеньку частину багатства. Бо яка вже у нас традиція: якщо жінка піде порожньою з хати не вийде. І син не пробачить
Якось потім Богдан запросив Оксану знову пожити в батьків на пару тижнів, у відпустку.
Максим Олександрович, як той вусатий старий котел, уникати її став, уникав поглядів, йшов на ринок чи у справи, тільки щоб не перетинатися під одним дахом.
Та одного випадкового разу, коли лишився вдома сам, цікавість таки його взяла. Поліз ритися в Оксанину сумку: косметика, блокнот, квитанції І тут впав погляд на тест той самий з двома яскраво-синіми смугами.
Думав, що катастрофа це, якщо син мій на такій одружиться, а воно ось воно, яка біда, з розгубленою міною подумав і вклав тест назад, але не встиг закрити сумку.
Оксана раптом зявилася:
Ого, а лазити по чужих речах якось негарно, з усмішкою, та без злоби.
То ти від Богдана при надії?
Вона підійшла ближче, забрала сумку й, подивившись у вічі, відповіла:
Схоже, сюрприз зіпсували, Максиме Олександровичу.
Його аж перекосило від злості. Тепер Оксана точно не відчепиться від сина. Ай, хочеться кричати, а змовчати доводиться інакше всі все дізнаються.
***
Минуло девять місяців і ще трохи більше. Богдан і Оксана виховували маленьку Марусю.
Максим Олександрович старався взагалі більше до них не навідуватись не міг бачити ні Оксану, ні ту забуту ситуацію. Внучку не приймав для нього вона чужа. А Оксана з її байдужістю до чоловіка і зовсім страшна.
І от знову.
Ольга Василівна збиралася в гості до Богдана й Оксани.
Максиме, ти зі мною?
Та ні, щось голова болить.
Ага, знову? Щось ти зачастив.
Просто стомився, їдь сама.
Він тоді скаржився на мігрень, застуду, ноги, що «не ходять». Усе, тільки б не бачити Оксану. Дві пігулки для переконливості. Не перетравлював її присутність, та й боявся, що язик розвяжеться.
Вечір тягнувся наче на муках. Полежав, почитав газету.
І тут глянув Ольги все нема й нема. Одинадцять, телефон не бере. Дзвонить синові:
Богдане, все добре? Ольга поїхала вже? Немає її.
Тату, ти остання людина, з якою я зараз хочу говорити.
І клацнув трубку
Максим уже мало не зібрався їхати, дивиться під вікном машина Оксани. Бачить, що щось недобре, ледве з краю не впав.
Що ти тут робиш? Що сталося? тряс її, як грушу.
А вона, наче нічого, взяла келих, долила вина, сіла на веранду.
Крах, видихнула.
Який крах?
Наш із тобою спільний, Максиме Олександровичу. Богдан знайшов на сайті одного кафе фотки старі, де ми разом ще з тієї вечірки в “Оазисі”, памятаєш? Хотів там замовити щось на річницю заліз на сайт, а там ми… Фотограф все повиставляв! Тепер твій син аж шкереберть, а Ольга розлучення подає. І я, до речі, теж, здається, розлучаюсь, іронічно підморгнула.
Максим сидів із квадратними очима. У голові все перевернулося. Випадково, але закономірно. Казав же не знімайте, буде лихо
Сів біля неї мовчки.
Чого ти сюди приїхала?
Десь треба сховатися від бурі. Вдома капець, Маруся з нянею. Вина?
Подала той самий пляшку, що він колись дарував їй.
Сиділи мовчки на веранді, слухали цвіркунів.
Це все через тебе, нарешті виговорив Максим.
Оксана кивнула.
Звісно.
Ти нестерпна.
Така вже я.
Ти шкодуєш Богдана?
Трохи. Але себе більше.
Ти любиш тільки себе.
Та не сперечаюсь.
Він узяв її за підборіддя:
Ти розумієш, що я ніколи тебе не любив?
Так, і я повірила ще тоді, спокійно сказала вона.
***
Вранці, коли Ольга Василівна приїхала миритися і рятувати, хоч доведеться ще й не одну нервову клітину втратити, застала Оксану й Максима Олександровича разом. Ще спали.
Хто там? піднялась Оксана.
Це я, сказала Ольга, дивлячись, як її життя розлітається по швах.
Оксана лише всміхнулася. Максим Олександрович прокинувся трохи згодом, але за дружиною не поїхав…
