Поклав око на чужу дружину
***
Під спільним дахом Ярослав Дьяків проявив себе як людина слабовільна, без хребта, що пливе за течією. Усі його дні залежали від того, з яким настроєм він прокидався. Зрідка Ярослав прокидався бадьорим і жартівливим, цілий день підкидав смішки, сміявся дзвінко й щиро. Але переважно він блукав у важких роздумах, пив літрами заварної кави, ходив хатою темніший за грозову хмару, як і притаманно людям творчих професій. Бо Дьяків працював у сільській школі вів уроки малювання, трудового навчання, інколи замінював учительку музики, коли та лягала на лікарняний.
До мистецтва його тягнуло щоденно. У школі не вдавалося розкрити свій талант на повну, тож страждав дім Ярослав влаштував собі майстерню саме у найбільшій, найсвітлішій кімнаті, яку насправді Текля мріяла залишити майбутній дитині.
Але дім був Ярославів, тому Текля не перечила.
Дьяків замастив кімнату мольбертами на триногах, завалив тюбиками фарб, шматками глини, і творив: малював натхненно щось дивне, ліпив, ліпив…
Іноді годинами сидів над незрозумілою композицією, або витрачав усі вихідні на якусь безглузду фігурку.
Свої «шедеври» не продавав усе залишалося дому. Стіни увішані картинами, які, між іншим, Теклі не подобались, а шафи й полиці ламалися від глиняних статуеток і химородків. І якби ж то його витвори були вартими уваги та ні.
Рідкісні знайомі артистичної братії, ті, з ким він колись учився, приїздили на гостину, мовчали, відводили погляд і важко зітхали, розглядаючи Ярославові творіння.
Жоден слова похвали не кинув.
Лише старий Левко Герасимович Печеря, випивши добру пляшку калинової настоянки, вигукнув:
Та це ж якась марна мазанина! Це взагалі що?! Жодної пристойної речі в хаті не побачив! Хоч хіба що господиня гарна.
Ярослав образився до глибини кісток, заверещав, затупотів ногами і вигнав непроханого гостя.
Забирайся геть! кричав він, Ворог! Сам ти не мистець, а не я! Я все зрозумів тобі заздрісно, бо вже не можеш тримати пензель у руках Ти звично все псуєш, бо тобі боляче бачити мій талант!
Левко побіг з ґанку, ледь не перечепився. Текля наздогнала його, вибачилась тихо:
Не ображайтесь, прошу. Вам не варто було сварити його роботи, і я я мала би попередити.
Не виправдовуй його, дитино, тільки махнув головою Печеря, я все сам знаю. Жаль тебе. Поглянь, яка хата, а все нівечить оці жахливі полотна й глиняні вироби! Їх треба заховати, а він ними пишається… А ти терпиш. Бо ми, митці, добре знаємо: у витворах душа. В Ярослава, видно, порожнеча всередині…
Левко поцілував руку Теклі на прощання і пішов у темряву.
Ярослав тижнями не міг відійти, бешкетував, трощив свої фігури, ламав картини, метався хатою, гнівався ще місяць аж тоді вщух.
***
Попри все це, Текля ніколи не перечила чоловікові. Вона думала: час мине підуть діти, чоловік забуде про глиняні витівки, переробить майстерню під дитячу. А доти хай тішиться натюрмортами.
Спершу після весілля Ярослав старався бути зразковим чоловіком: носив у дім свіжі яблука й зарплату, турбувався, знаходив час пригорнути молоду дружину.
Недовго. Дуже швидко зігрівання дружини зійшло нанівець, з грошима перестав ділитися, на господарці все залишив на Теклю. На ній і дім, і город, курник і сувора свекруха.
Звістку про майбутню дитину Ярослав зустрів з захопленням. Та рано зрадів не минуло й тижня, як Текля захворіла, потрапила в лікарню і втратила дитину.
Він, дізнавшись, змінився на очах озлобився, накричав на жінку, зачинився у хаті.
Текля після виписки ледве трималась на ногах, ішла додому сірим привидом.
Хата була порожня. Найстрашніше чекало попереду: Ярослав забарикадував двері, не впускав її.
Відчини, Славко!
Не відчиню, ввередливо плакав він. Чого вернулась? Ти мала народити мою дитину! Не впоралася! Сьогодні ще й мати моя через тебе у лікарні серце не витримало!
Нащо я оженився, лише біду привела в дім! Не стій під дверима! Йди геть!
В очах жінки потемніло, вона обернулася й присіла просто на ґанку.
Ну що ж ти, Славко… Я теж потерпаю, я теж жива, пусти
Він був невблаганний. Текля просиділа до темряви.
Нарешті двері заскрипіли Ярослав вийшов у двір. Худий, втомлений, запер двері нашвидкуруч, замка не знайшов завжди шукав усе у Теклі.
Не дивлячись на дружину, рушив до хвіртки. Текля, дочекавшись, увійшла в хату й впала на ліжко.
Всю ніч чекала повернення. Вранці прийшла сусідка й принесла лиху новину: свекруха не витримала інфаркту і відійшла.
Страшна звістка зламала Ярослава. Він звільнився, зліг, зізнався жінці:
Я жодного разу тебе не кохав. Мама змусила одружитися, їй хотілося онуків. Ти все зруйнувала! Я ніколи не пробачу!
Слова кусали болючіше за холод. Але Текля вирішила не залишати його.
***
Час ішов, кращим не ставало. Ярослав не вставав із ліжка, жив самою водою, майже не їв.
Врешті стало зрозуміло: загострилася виразкова хвороба. Апатія, слабкість, зрештою зовсім перестав підніматися. Текля дізналася: Ярослав подав на розлучення. Розвели.
Текля довго гірко плакала. Намагалася пригорнути його, поцілувати, та він відштовхував і шепотів, що вижене її, як тільки одужає. Бо вона зламала йому життя.
***
А йти від чоловіка Текля не могла нікуди. Мати, що поспішила віддати доньку заміж ледь не зі шкільної лави, зійшлася з вдівцем десь під Одесою й продала стару хату, легковажно виїхавши на південь, залишивши доньку на призволяще.
Отак і вийшло, що шляхів нема
***
Дійшло до того, що продукти у домі завершилися. Текля вишкребла по мисках останні крупи, зварила останнє яйце, принесене куркою-несушкою, і годувала Ярослава рідкою кашею та розтертим жовтком.
Могла б нині годувати малюка, якби не тягала важкі відра і не поралась із дровами, поки не втратила Та довелося доглядати недолугого чоловіка.
Мені треба ненадовго вийти, проказала, привезли ярмарок. Спробую курку продати чи обміняю.
Ярослав, втупившись скляними очима у стелю, знано пирхнув:
Чого продавати? Звари з неї бульйон. Надоїло це пійло хочу супу.
Текля нервово почала крутити край бавовняної сукні. Це був її єдиний наряд, у ньому і випускний гуляла, і весілля справляла, і нині вдягала у спеку.
Знаєш, рука не підійметься Я обміняю чи продам. Можна сусідам віднести, як попередніх, але мені здається, що Пишненька все одно поверталася б до мене. Дуже вже звикла.
«Пишненька» презирливо протягнув Ярослав, Ти кожній курці імя даєш? Смішна ти жінка…
Текля прикусила губу і опустила погляд.
На ярмарок ідеш? пожвавішав чоловік. Візьми дві мої картини й статуетки, може, хто купить
Текля відвела погляд:
Та ну Це ж твої улюблені речі
Та кажу бери! наказав він.
Текля взяла дві свистульки у формі пташини й велику глиняну скарбничку у вигляді поросяти, що нею гордився Ярослав, і вискочила з дому, аби не довелось брать і ще картини їх і соромно показувати людям.
***
День був спекотний. Текля виходила з села востаннє ще з весни, тепер дивувалась людському святу ярмарок гудів під музики, смакувало шашликами, довкола пахнули медові пироги, продавали рушники й хустки.
Вона зупинилась біля останнього прилавку, пригорнувши торбину з куркою пополотніше їй шкода було розлучатися з улюбленицею. «Пишненька» давно була її улюбленицею Текля доглядала її ще з хворого курчати.
Птаха вже стирчала дзьобом крізь рушник, тяглася до руки господині.
***
Стара торговка поглянула на Теклю:
Візьми біжутерію, красуне. Є і срібло, й позолота.
Дякую, я з куркою. Продаю. Чудова несушка.
Курка І кому вона мені
Тут молодий чоловік, що стояв поруч, зацікавився:
Покажіть курку.
Текля передала птицю. Він обережно тримав.
Скільки коштує? Так дешево підступ?
Вона трохи кульгає, але добра.
Добре. Куплю. А це що у вас?
О, статуетки, свистульки, копилка
Чоловік узяв свиню, усміхнувся:
Ручна робота?
Так Дуже потрібні гроші. Продаю все.
Куплю. Мені все незвичне до вподоби.
Торговка пирхнула:
Нащо тобі це, Дениску? Іграшок ще мало?..
Текля перелякалась:
Ви торгуєте шашликами? Не продам вам мою курку!
Вже хотіла забрати, але Денис ухилився.
Заберіть гроші! вимовила Текля майже зі сльозами. Пишненьку не можна вона ж не для мяса!
Я зрозумів. Не на шашлики, а мамі вона розводить курей.
Ви не обманюєте?
Ні, усміхається Денис. Заїжджайте, навідуйте свою Пишненьку. Не знав навіть, що у курей бувають імена.
***
Текля вже підходила до дому, коли підїхав авто, віконце відкрилось Денис:
Зачекайте! А у вас є ще статуетки? Я купив би.
Текля примружилась від сонця й усміхнулась:
О, у нас їх хоч греблю гати.
***
Ярослав, лежачи у ліжку, застогнав від голосів.
Хто там, Теклю? Води принеси
Гість окинув поглядом стіни:
Дивовижно. Це ви малювали? звернувся до Теклі.
Я! озвався Дьяків. Я не малюю, я пишу! Малюють діти крейдою!
І статуетки ваші? допитливо питає Денис.
Мої! закричав Ярослав, відштовхуючи руку Теклі зі склянкою. Усе тут моє!
Підвівсь, накульгуючи, підходить до гостя:
У вас цікаві етюди сказав Денис. Хотів би придбати.
Але погляд Дениса раз по раз падав на Теклю ніжна румяність на обличчі, несмілива усмішка
***
Епілог
Текля була вражена: у чоловіка зникли всі хвороби. Виявилось, Ярослав зовсім не був хворим; лише зявився покупець одразу повеселішав!
Денис приїздив щодня купував картини, а потім фігурки. Ярослав малював усе нові шедеври його переповнювала надія.
А Дениса цікавила зовсім не творчість, а Текля. Колишня жінка Ярослава.
Після кожної покупки Денис довго прощався, стояв біля воріт і говорив з Теклею. Постала симпатія А далі й тепло, і кохання.
Зрештою, Денис забрав із хати Дьякова те, чого хотів найбільше його колишню дружину.
Повертаючись з поїздок у рідне село, Денис кидав куплені «картини» у піч, а глиняних потвор складав до мішка не знав, куди дівати.
Денис згадував Теклине лагідне обличчя, як уперше побачив її на ярмарку у легкій сукні, тендітну й самотню.
З першого погляду збагнув: його доля.
Денис розвідав, як насправді живеться тій тихій дівчині із диваком-чоловіком. Тому і ходив щодня заради зустрічей купував тієї глиняної дурні, лише б побачити її. І вона зрозуміла
***
Ярослав й уявити не міг такого повороту.
Денис, що скуповував усе підряд, перестав зявлятись, коли забрав Теклю. Ярославові донесли: пара побралася. Від образи йому стало гірко.
Бо Текля була доброю дружиною.
Не відразу зрозумів, що втратив найдорожче того, хто тягнув на собі дім, терпів, жалів, любив. Де тепер знайти таку жінку?
Коли думки про самотність сколихнули серце Ярослав спершу занепав, а потім махнув рукою: тепер нема кому годувати яєчним пюре, приносити воду, дбати про хату
Сам винен загубив скарб, що був під самим носом.
