Я, Оксана Шевченко, вперше вивела на світ дівчинку, коли мені було лише вісімнадцять. Тоді я зрозуміла, що пологи не страшна мертва зона, а просто ще один крок у житті. У нашій країні сурогатне материнство вже стало звичним, і я почала його серйозно обмірковувати.
Сімя була скромна: мої батьки ледве могли підтримати мене та трьох сестер. Я вийшла заміж у сімнадцять, а з чоловіком Андрієм і нашою маленькою Марією ледве виживали на мізерний заробіток, без власної квартири, в кутках чужих підвалів. Андрій не вірив у мою ідею, ніби це була марна мрія, хоча я бачила в ній останню нитку спасіння наших фінансів.
Через рік у нас з’явився другий малюк, і ситуація погіршилася: Андрій, не витримавши тиску, залишив нас. Я залишилася одна з двома дітьми, а мати і сестри Ганна та Олена підхопили турботу про дівчат, коли я працювала. Грошей все одно не вистачало, і я вирішила діяти, як давно задумувала.
Поїхала до Львова, де подала заяву в агенцію «Нове життя». Спробували кілька разів ввести ембріон, та без результату. Остання спроба закінчилася викиднем, і я, розгублена, повернулася додому, готова зупинитися. Через шість місяців в інтернеті побачила оголошення: «Сурогатне материнство вигідні умови». Подзвонила, і хоча шанси були мізерні, ризик був кращим, ніж нічого.
Тоді все змінилося. Протягом дванадцяти місяців я жила в просторій квартирі новобудови, разом з дочками. Майбутні батьки, Володимир і Олена, не шкодували грошей: купували нам дорогі продукти, дарували іграшки для дітей, оплачували походи в кіно та зоопарк. Через девять місяців я народила здорового хлопчика, який приніс світло в наш дім.
Повернувшись до нашого рідного міста, я отримала оплату за сурогат, достатню, щоб придбати двокімнатну квартиру у нашому районі. На наступний рік у мене залишилося ще одне бажання не залишатися в тіні.
Через два роки я знову стала сурогатною мамою, вивела на світ дитину для родини з Китаю. Тепер я і мої донечки живемо у великому будинку, маємо все, чого потребуємо. Хтось осуджує мене, та я не бачу нічого поганого в тому, що давала своїм рідним кращі умови життя, навіть якщо шлях був нетиповим.
(Сцена завершується гучним кроком вулиці, де Оксана стоїть під дощем, споглядаючи нових синків, і шепоче: «Все заради вас, діти мої»).
