Зовуть мою зовицю Олеся, і зараз вона хоче жити у комфорті, хоча ще недавно, коли ми робили ремонт у спільному будинку, вона відпочивала в санаторіях.
Колись із чоловіком запропонували Олесі взяти участь у витратах на капітальний ремонт дідової хати, яку вони з чоловіком отримали у спадок після смерті бабусі. Дім був старенький, але просторий, з двома окремими входами ідеальний варіант для двох родин. Двір, погріб та літня кухня були спільними, а кімнат порівну для кожної частини.
Коли спадщина оформилася, ми з чоловіком уже жили разом. Свекруха відразу відмовилася від частки, бо навіть не уявляла життя без Києва. Сказала: «Діти, вирішуйте самі».
Чоловік разом із зятем трохи підзаробили на підробітках, перекрили дах і підсилили фундамент. Хотіли продовжувати ремонти разом, але Олеся влаштувала скандал. Сказала: «Не дам ні копійки на цю розвалюху!» Її чоловік лише знизав плечима, звик у всьому поступатися Олесі.
Ми з чоловіком давно мріяли про свій будинок. Село в семи кілометрах від Житомира, маємо автівку без проблем їздили працювати до міста. Надоїла вже наша однокімнатна квартира у панельці, а будівництво нового будинку це цілий статок.
Для Олесі ж ця хата дача. Вона хотіла приїжджати лише літом, смажити шашлики, купатися в ставку. З самого початку сказала: на мене не розраховуйте.
За чотири роки ми перетворили свою частину хати: нова електрика, автономне опалення, утеплення і сантехніка, навіть лоджію засклили. Взяли кредит, працювали без відпочинку, бо мрія вартувала всіх зусиль.
Олеся тим часом то в Карпати з подругами, то на море з сином. Її не цікавило, що відбувається з домом і її половиною. Але через рік у неї народився хлопчик Івасик. Поки була у декреті, грошей стало менше, поїздки закінчилися пригадала про свою половину хати. Змалку в селі дитині затишно: двір, свіже повітря, простір. Утім, за ці роки її частина хати взагалі згнила: холодно, вогко, вікна старі, туалет на вулиці.
Ми вже жили у своїй половині й здавали квартиру в місті. До Олесиної кімнати й не торкались. Якось вона приїхала на місяць із дитиною на повний чемодан, а через два дні почала просити залишити її у нас на тиждень. Впустили як не впустити родину.
Олеся галаслива, син горлатий, днів і ночей не зачиняла вікна, гуділи телевізор й музика. Я працюю віддалено, не витримала й на час переїхала до подруги Оксани, яка саме поїхала до родичів, рада була, що хтось приглядить за домом.
Затрималася там на тиждень, а потім мама злягла із грипом мусила доглядати. Повністю занурилась у турботи, про Олесю й не згадала, впевнена, що вже вона поїхала додому.
Яке ж було моє здивування, коли повернулась через місяць, а Олеся й досі тут, поводиться господаркою. Спокійно питаю коли виїжджати збирається.
А куди мені? З дитиною добре тільки тут, нікуди не поїду, відповідає.
Ти ж навіть за цей час не прибрала жодного разу. Це не готель, збирайся додому, завтра підвеземо в Житомир.
Це і мій дім, я маю право тут бути!
Олеся, твоя половина за стіною, йди туди.
Вона спробувала налаштувати чоловіка проти мене, але й він підтримав: гостювання затягнулося. Олеся образилась і поїхала. Вже за кілька годин обурено телефонує свекруха: «Як ти сміла її вигнати, це і її хата!» Але чоловік усе пояснив: ми пропонували робити ремонт разом, було б значно дешевше для всіх. Відмовилась тепер чому претензії?
Запропонували Олесі викупити її частку, щоб уникнути конфліктів. Та загнула ціну, за яку можна дві добротні хати купити під Житомиром. Не зійшлися.
Тепер сварки стали частими. Свекруха завжди незадоволена, Олеся ще й друзів привозить: гульки, сусідам спокою нема, у дворі гармидер і пошкоджене майно.
Вирішили ставити високий паркан. Компромісів більше не буде цього домагалась сама Олеся.
