Майстерня замість офісу
Зняла навушники і на мить тримала їх у руці, відчуваючи, як від підклавки до пальців тягнеться ледве тепле проміння. У переговорній ставало душно. На екрані мерехтіла таблиця з різнокольоровими стовпцями; хтось із київського офісу монотонно пояснював, чому в третьому кварталі треба «піджати кістки», а стрілка на графіку повільно спускалася вниз.
Я знала, що мене попросять висловитися. Знати, що доведеться сказати про оптимізацію процесів і перерозподіл навантаження. Слова вже вирували в голові, наче заздалегідь відрепетована промова. Але в грудях було порожньо. Усі ці «процеси», «ініціативи», «горизонтальна взаємодія» існували десь окремо, поза мною.
Кравченко, ви з нами? голос із екрану прозвучав різче, ніж треба.
Я здригнулася і повернула навушники на голову.
Так, так, чую. З мого боку автоматично клікнула мишкою, відкриваючи нотатки. Бачу потенціал у перерозподілі завдань між регіональними командами. Але важливо враховувати людський фактор, щоб не втратити мотивацію працівників.
Кілька голов у маленьких вікнах кивнули. Хтось записав мою фразу в протокол, хтось вже відволікся на пошту. Я говорила, а в голові спливло: «людський фактор» іронія. Коли я останній раз відчувала себе просто людиною, а не «керівником відділу клієнтського сервісу»?
Після наради всі швидко розійшлися по кабінетах. У коридорі пахло кавою та солодкими випічками з автомату. Я затрималася біля вікна. Внизу, під сірим березневим небом, тяглася потік машин; люди квапилися до метро, стискаючи шарфи до обличчя. Я побачила своє відображення у склі акуратний піджак, доглянуте волосся, легкий макіяж. Сорок три, хороша посада, гідна зарплата, іпотека, підлітоксин. Все, як треба.
Тільки всередині було відчуття, ніби я щодня вдягаю не лише піджак, а й чужу шкіру.
Телефон завібрував. Повідомлення від колишньої однокласниці: «Ти там взагалі живеш? Весь час на роботі. Хочеш в суботу кудись виїхати?» Я машинально набрала відповідь: «Давай потім, завал по проекту», і стерла. Написала: «Позвоним ближче до суботи».
Повернулася до кабінету. На столі, поруч з ноутбуком, лежала маленька пластмасова коробочка з голками. Тиждень тому, під час нічного дзвінка з зарубіжним підрозділом, я зачепила рукавом стілець і порвала підкладку піджака. Згадала, що у ящику стоїть дорожній набір для шиття колись давно купила «на всякий випадок».
Тоді я сиділа в напівтемному кабінеті, підсвічування монітора різало очі, а я, знявши піджак, акуратно підшивала підкладку крупними, проте рівними стібками. Руки раптом згадали, як це тримати голку, тягнути нитку, щоб вона не плуталась. У дитинстві я часто шила лялькам сукні зі старих маминих спідниць. Пізніше, у інституті, передшивала собі джинси і пальто, щоб хоч трохи виділитися серед однакових курток.
Потім розпочалася карєра: спочатку в одній банці, потім у цьому холдингу. Вечірні курси, звіти, проекти. Швейна машинка, куплена колись за премію, пилючилась у куті спальні під чохлом. «Потім, коли буде час», казала я собі. Час не приходив.
Кравченко Сергіївна, можна? зазирнула в двері асистентка. Там з Києва терміново просять звіт по скаргам за квартал. До кінця дня, будь ласка.
Надішліть шаблон, відповіла я і знову повернулася до екрану.
До вечора очі різали, в скронях гуділо. Я закрила ноутбук, сховала його в сумку, вимкнула світло. У ліфті подивилася у дзеркало і різко побачила втому синяву під очима не приховує тональний крем.
Додому на кухні син синчок Артем жував макарони, погортаючи планшет. На плиті охолоджувався соус з банки, який я розігріла, ледве встигнувши зняти пальто.
Як школа? спитала я, знімаючи піджак.
Нормально, не відриваючись від екрана.
Поставила чайник, діставала з холодильника сир. Сумка з ноутбуком важко опустилася на табурет. У голові все ще круталися цифри, плани, презентації. У якийсь момент здавалося, ніби все моє життя нескінченна стрічка завдань у корпоративному планувальнику.
Вночі довго не могла заснути. У темряві слухала, як у сусідній кімнаті тихо посапує Артем, як за вікном гурчать рідкісні машини. Пригадувала пальці, що стиснули голку, і рівну лінію стібка на підкладці піджака. Пригадувала, як колись мріяла відкрити маленьку майстерню з ремонту одягу. Але потім вийшла заміж, народився син, потрібні були гроші, стабільність. Мрія відстала, як старий чемодан на антресоль.
Ранком у пошті чекав новий сюрприз. Лист від відділу кадрів з темою «Зміни в організаційній структурі». У тексті сухі формулювання про реструктуризацію, укрупнення напрямків і оптимізацію управлінської ланки. У додатку нова оргструктура. Мій відділ приєднували до іншого блоку, а над нами зявилась нова посада «директор з клієнтського досвіду». Прізвище поруч було незнайоме.
Через годину викликали до генерального. У кабінеті пахло дорогим парфумом і свіжою кавою. Генеральний посміхався напружено.
Кравченко, ви знаєте, зараз складний час, розпочав він. Нам треба бути гнучкішими, швидше реагувати на ринок. Тому ми вирішили обєднати напрямки. Ваш досвід, звичайно, цінний, але зробив паузу. Ми пропонуємо вам позицію радника нового директора. Формально це пониження, та зберігаємо оклад на півроку. Потім подивимося.
Я кивнула, відчуваючи, як щось повільно спадає всередині. Радник. Тобто людина, яку в будьякий момент можна відсунути вбік.
Я розумію, сказала я. Можу я мати день на роздуми?
Генеральний здивувався, але кивнув.
Вийшла з кабінету і пройшла коридором, де на стінах висіли мотиваційні плакати з лозунгами про лідерство і успіх. У туалеті закрилася в кабінці, притиснула лоб до холодної плитки. У голові спалахнула думка: «Якщо не зараз, то коли?»
Вечором, замість того щоб одразу їхати додому, вийшла на зупинку раніше. Хотілося прогулятись, провітрити думки. Йшла вулицею, мимо аптек, салонів краси, маленьких крамничок. У підвалі одного з будинків горіло тепле жовте світло. На вікні висіла вивіска: «Ремонт і пошив одягу». Під нею папірець з графіком роботи і номером телефону.
Зупинилася на місці. За склом було видно вузьке приміщення, заповнене столами. Біля вікна сиділа жінка близько пятидесяти, у окулярах, і вела тканину під лапкою швейної машинки. На вішалках висіли пальта, сукні, чоловічі брюки. На стільці біля дверей лежала стопка джинсів.
Хтось ззаду підштовхнув мене плечем.
Ви заходите чи ні? буркнув чоловік з пакетом.
Я відступила, пропускаючи його в середину. Двері відчинилися, і до мене донесся глухий стук машинки і запах тканини, гарячого праски і мила. Щось дуже знайоме з дитинства, коли мама гладила білизну на кухні.
Раптово зрозуміла, що стою і посміхаюся. Одночасно відчула страх. Немов ця маленька майстерня інше життя, куди страшно зайти.
Додому довго ходила з кімнати в кімнату. Артем знову в навушниках. У пошті лежав чорновик листа до відділу кадрів з темою «Заява». Відкрила його, подивилася на порожнє тіло листа і закріла.
Вночі знову не спала. У голові крутилися цифри: іпотека, комунальні, їжа, секція з баскетболу для Артема. Моя поточна зарплата покривала все з запасом. Майстерня в підвалі це, швидше за все, мінімальний дохід, нестабільність, без страховки.
Ранком, по дорозі на роботу, все ж зайшла в підвал. Двері звякнули дзвоником. Внутрішнє було тепло. На одному зі столів лежали різнокольорові котушки ниток, булавки, сантиметрова стрічка. Жінка в окулярах підняла голову.
Доброго дня, сказала я, відчуваючи, як висихає у роті. Я хотіла спитати. Ви не шукаєте працівника?
Вона підморгнула, оцінюючи мій піджак, акуратну сумку, туфлі на невисокому каблуці.
А ви шити вмієте? запитала вона без зайвих вступів.
Трохи. Раніше шила собі, подругам. Давно вже не шила. Але руки памятають.
Усі так кажуть, посміхнулася вона. Я Зінаїда. У мене є одна помічниця, але їй іноді важко цілий день стояти. Роботи вистачає. Тільки у нас не офіс, розумієте. Пил, нитки, різні клієнти. І гроші розвела руками. Це не корпорація.
Слово «корпорація» прозвучало чужо.
Я знаю, тихо відповіла я. Можна спробувати? Хоча б кілька днів. Я зараз працюю, але, можливо, скоро звільнюся.
Зінаїда подивилась уважніше.
Приходьте в суботу. Подивимось, що з цього вийде.
Вийшовши на вулицю, я відчула, як трясуться коліна. Тримала в руці візитку з номером майстерні. У голові боролися два голоси. Один шепотів: «Ти з глузду зійшла. У тебе дитина, іпотека. Яка підвал, які нитки». Другий, тихий, проте настирливий, нагадував про те, як приємно вести тканину під голкою.
В офісі чекали нові листи, нові наради. На обідній перерві я роздрукувала форму заяви про звільнення і поклала у ящик столу. До вечора так і не витягла.
Субота була похмурою. Артем пішов до друзів, пообіцяв повернутися до вечері. Я довго стояла перед шафою, вибираючи, що одягнути. Зрештою наділа джинси і просту кофту. Піджак повис на плечиках, як чужий.
У майстерні було живо. На стільці біля дверей сиділа молода дівчина з пухлим пакетом.
Мені підшити джинси, говорила вона. І замінити блискавку.
Зінаїда, побачивши мене, кивнула.
Заходьте. Це наша стажерка, кинула вона клієнтці. Сядьте.
Я сіла за стару, але доглянуту машинку. Поруч лежала стопка брюк. Зінаїда показала, як у них звично відзначати довжину, як фіксувати булавками.
Головне не поспішайте, сказала вона. Люди платять за акуратність.
Перші стібки давалися важко. Ноги непривично натискали педаль, нитка кілька разів плуталася. Спина швидко заболіло. Але через півгодини я знайшла ритм. Тканина мяко шурхотіла під пальцями, голка рівно входила і виходила, залишаючи чисту лінію.
До обіду голова кружляла від напруги. Зінаїда налила мені чай зі старого заварника, поставила чашку на край столу.
Як? запитала вона.
Втомилася, чесно зізналася я. Але приємно. Видно, що щось роблю.
Ось це головне, кивнула Зінаїда. Тільки не вводи себе в оману. Це важка праця. Плечі, очі, ноги. І грошей мало. Але якщо подобається тримайся.
Того дня я отримала символічну суму Зінаїда простягнула мені в руку кілька банкнот.
За стажування, сказала вона. Подумай, чи потрібне тобі таке життя.
Додому розклала гроші на столі. Це була, по суті, одна десята моєї денної зарплати в офісі. Дивилася на купюри і згадувала, як раніше легко витрачала їх на каву навзавше та таксі.
У понеділок я зайшла в офіс уже з рішенням. Зранку підписала заяву про звільнення і віднесла в відділ кадрів. Співробітниця в окулярах підняла на мене погляд.
Ви впевнені? спитала вона. У вас ж гарна позиція, стаж.
Впевнена, відповіла я, здивована спокоєм у своєму голосі.
НовТепер я розумію, що справжнє багатство це не кількість грошей, а можливість щодня бачити, як моя рука створює щось корисне і дарує людям щирі посмішки.
