Олено, ти впевнена, що саме зараз найкращий час для дитини?
Зоряна відклала чашку і подивилася на маму, сидячи навпроти з виразом, ніби вже передбачала, що почує щось неприємне.
Мам, ми ж вже не вперше це обговорюємо.
Ось саме тому продовжуємо. Ви з Сергієм одружені лише рік. Він тількитолько піднімається по службі, ти в своїй компанії ще не дійшла до старшого менеджера. Тяжко встигаєш заплатити за комунальні послуги, а тепер ще й дитина
Олена закотила очі такий жест вона памятала ще під час підліткового віку. Тоді це означало «відстань», а тепер, схоже, «ти нічого не розумієш».
У нас все гаразд, мамо. Сергій добре заробляє. Ми впораємося. А ще памятаєш прислівя про зайчика і лужайку?
Чувала про зайчика, але дитина не мяка іграшка, її не поставиш на полицю, коли набридне. А «гарно заробляє» це коли є підушка безпеки. «Гарно» коли не треба гадати, звідки брати гроші на підгузки і сумки, якщо хтось скоротить.
Олена відвернулася до вікна, ніби демонструючи, що розмова завершена. Зоряна знала цю манеру: мовчання для неї перемога в суперечці. Вона зітхнула. Двадцять пять років, доросла жінка, а досі сприймає будьяку пораду як образу.
Олено, я ж не проти, просто не можу забороняти ти вже доросла. Подумай, рікдва нічого не змінять, а стабільність додадуть.
Я сама знаю, коли мені народжувати.
У цих словах була така категоричність, що Олена лише похитала головою. Доводити далі не мало сенсу. Вона вже зрозуміла, що час іноді змушує людей отримувати власні шипи, особливо коли це твої діти.
Через девять місяців Зоряна подзвонила з поліклініки в Одесі.
Мам, дівчинка! Тристо, пятдесят два сантиметри! Вона така красива, не уявляєш!
Голос донечки дзвенів від щастя, і Олена не нагадала про ту розмову року тому. Навіщо? Дитина вже народилася, здоровя і бажана. Решта деталі, що з часом врегулюються.
Або й не врегулюються
Олена приїжджала до них щотижня, виносила фрукти, іноді готову їжу Зоряна в перші місяці ледве встигала прийняти душ, не кажучи вже про стояння біля плити. Олена допомагала, але не переступала межу. Не втручалася з порадами, не коментувала, коли внука укладали спати о сьомій чи о десятій. Не зморщувала чоло, коли Зоряна купувала дорогі органічні суміші замість звичних.
Чужа сімя темрява. Навіть якщо це сімя твоєї донечки.
Внучка росла, пихкала, вчилася хапати погремушки пухкими пальцями. Олена спостерігала за нею і відчувала дивне: любити когось так сильно, одночасно розуміючи, що ти тут гість. Приємний, бажаний, та все ж гість.
Зоряна розквітала в материнстві. Втратила вагу, та й не дивно недосип і постійна метушня. Під очима зявилися тіні, проте вона усміхалася так, як не усміхалася з шкільних часів. Олена щиро раділа за неї.
А через шість місяців після народження внуки, Зоряна приїхала з обличчям, у якому одразу стало ясно розмова не буде приємною.
Мам, у нас проблеми.
Олена посадила донечку за кухонний стіл, поставила чайник. Зоряна сиділа, стискаючи пальці, і дивилась у стіл.
Грошей не вистачає. Зовсім.
На що саме?
На все. Комунальні послуги, підгузки, суміші, продукти. Ти ж знаєш, як зараз дорого!
Олена знала. Вона рахувала це ще рік тому, коли безуспішно намагалася навчити донечку елементарній арифметиці.
Сергій отримав підвищення?
Отримав. Але все одно замало. Мені треба працювати, мамо. Інакше не витримаємо.
Логічно.
Тільки кудись Машу девати. У ясла до півтора років не беруть, я обзвонила всі в районі. А няня Зоряна сумно усміхнулася. Няня коштує стільки, що легше не працювати взагалі.
Олена мовчала. Вона вже розуміла, куди прямує розмова, і це розуміння стискало її в грудях.
Мам, ти не могла б посидіти з Марічкою? Поки я на роботі?
Олено, я працюю.
Але ти можеш звільнитися. Або взяти відпустку. У тебе ж, здається, є невикористані дні?
Олена повільно похитала головою. Зоряна дивилася на неї з такою надією, що на мить стало шкода її розчарувати.
Ні, Олено. Я не кину роботу, щоб сидіти з твоєю дитиною.
Чому? Це ж твоя внучка, мамо!
У голосі донечки прозвучали вимоги, майже дитячі, як у магазині, коли пятирічна Оля хоче ляльку, а Олена каже, що зарплата ще не прийшла.
Бо у мене є своє життя. Своя робота. Свої плани.
Які плани, мамо? Тобі пятдесят пять!
Олена не здрімнула від такої грубості. Вона давно звикла, що для донечки вона «мама», яка за визначенням не повинна мати власних бажань і амбіцій.
Ось чому я не збираюся віддавати свої останні роки на зміну підгузків.
Зоряна відштовхнула чашку так різко, що чай розбризнувся на скатертину.
Ти егоїстка.
Можливо.
Ти жахлива мати!
І це теж можливо.
Олена бачила, як зявляються сльози в очах донечки то від гніву, то від образи, то від усього одразу. Зоряна ніколи не вміла програвати. Ще в дитинстві вона кидала шашки об стіну, коли була у програшній позиції.
Наступні кілька тижнів перетворилися на нескінченне повторення одних і тих самих слів. Зоряна приїжджала, дзвонила, писала повідомлення. І щоразу Олена чула: ти погана мати. ти погана бабуся. Як ти можеш? Я твоя донька. Марічка твоя внучка.
Одного дня Олена більше не втрималась.
Скажи мені конкретно, у чому я перед тобою провинилася. Чому я раптом стала поганою?
Зоряна затихла на півслові. Вона явно не чекала такого повороту.
Ти відмовляєшся допомогти!
Це не провина, це мій вибір. А в чому я була поганою матірю, коли ти росла?
Ти ти Зоряна задихнулася. Ти завжди була на роботі!
Я була на роботі, бо годувала і одягала тебе. Памятаєш дитинство? Памятаєш, як ходила в найкращий садок районом? Як у тебе були сукні з «Дитячого світу», коли інші дівчата доводили старші сестри?
Зоряна мовчала.
Памятаєш інститут? Платний, між іншим. Пять років я тягла цю нитку, щоб у тебе був гідний диплом.
Мам…
Памятаєш квартиру, яку я подарувала на весілля? Двокімнатну, у хорошому районі? Памятаєш машину?
Зоряна почервоніла. То від сорому, то від злості Олена не могла розрізнити.
Це інше.
Ні, не інше. Як мати, я зробила для тебе все, що могла. Можливо, навіть більше, ніж варто було.
А зараз, коли справді потрібна допомога, ти відмовляєш!
Олена глибоко вдихнула.
Олено, я попереджала тебе рік тому. Сказала зачекай, станьте на ноги. Ти відповіла, що сама знаєш, коли народжувати. Це був твій вибір.
І що тепер? Каркати мене за нього?
Ні. Просто не збираюся платити за нього своєю життям.
Зоряна підскочила зі стільця. У її очах стояли сльози, губи кривилися від майже стриманих рыдань.
Я ніколи не забуду, як ти себе вела!
Можливо. А можливо, колись зрозумієш, коли сама станеш бабусею.
Донька пішла, навіть не попрощавшись…
Два місяці тиші. Олена дзвонила Зоряна відкидала виклики. Писала повідомлення залишалися непрочитаними. Внука вона бачила лише на фото в соцмережах, бо блокувати матір там Зоряна не зважилась.
Олена листала ці фотографії ввечері. Маленька Марічка вчилася сидіти, потім повзати. Усміхалася в камеру, простягала руки до іграшок. Зростала без неї.
Більно? Так. Але Олена не жалкувала про своє рішення.
Вона думала, як легко люди звикають до гарного. Як швидко прохання перетворюються на вимоги.
Зоряна завжди була такою. Берла, приймала, вимагала. І поки Олена давала все було чудово. Стояло лише сказати «ні» мати перетворювалася на монстра.
Що ж. З часом, можливо, донечка зрозуміє. Навчиться нести відповідальність за власні рішення. Повзрослішає, нарешті, хоча б до тридцятиліття.
А Олена продовжувала жити. Ходила на роботу, зустрічалась з подругами, планувала літню відпустку. І чекала. Терпляче, без образ, без бажання помсти.
Просто чекала, коли донечка перейде цей дитячий егоїзм. Вона завжди була терплячою.
