У нашій родині двоє дітей, а любов, здається, випала лише на одну. Я давно помітив, що батьки більше цінували свою доньку Оленку, ніж мене. Тато і мама ще раз підтвердили це, коли запропонували їй і її двом маленьким онукам жити у великій квартирі в центрі Києва, а мені наказали негайно звільнитися: «Ти ж працюєш онлайн, сам собі забезпечиш житло».
Поки Оленка навчалася в університеті, батьки бігали за нею, немов маленька дівчинка, влаштовували всі справи в деканаті, підстраховували під час лекцій і тепер доглядають за її дітьми. Я ж залишився без їхньої підтримки, а тепер мене вигнано з дому.
Тато каже, що, будучи чоловіком, я повинен вміти самостійно забезпечувати себе, а ось чоловік Оленки, хоча й старший за мене, не може тримати сімю на плаву. Під час сварки про переїзд я бездумно заявив, що маю таке ж право на квартиру, як і сестра, і що частка майна має бути справедливою. Мама розгнівалася, назвала мене «свин’ячою» за спробу розділити майно, а сестра крикнула, що я хочу вигнати їх з їхньої оселі.
З юридичної сторони виходу з ситуації немає я впевнений, що батьки швидко складуть заповіт і вимкнуть мене зі спадщини. Чи може родина розпастися через стіну в квартирі? Я теж їхня дитина, а вони ставляться до мене, наче я чужий. Тоді чому мати двох дітей, якщо один із них здається зайвим?
У підсумку я зрозумів, що справжня цінність не у матеріальних стінах, а в здатності зберігати гідність і шукати власний шлях, навіть коли родина втрачає звязок. Життя вчить: коли довіряєш собі, жодна квартира не зможе забрати твою гідність.
