30 листопада 2025
Сьогодні я сиділа на задньому сидінні мікроавтобуса, коли зрозуміла, що наш маленький син, Тарас, не вміщується в цьому кутку. Ми з Олександром, нашими дітьми Микитою й Тарасом відпочивали за кордоном, і одна подія залишила мене з важким розчаруванням.
Ми замовили тур, який передбачав відвідування недоступних для піших мандрівок памяток Карпатської області, вирішивши присвятити один день нашої поїздки саме цьому. Придбали чотири квитки по 1500 гривень кожен, щоб у кожного був власний місце. Після нас до мікроавтобуса зайшла повненька жінка з маленьким хлопчиком. Вони ледве втиснулися між рядами. Жінка сіла на заднє місце і зітхнула, що її син не вміщується. Після цього вона піднялася і шукала інший вільний простір для дитини.
Їй сподобалися наші тонкі хлопці, і вона вирішила посадити свого сина поруч з ними. Олександр одразу виступив проти сказав, що ми вже заплатили за ці місця і не маємо права віддавати їх іншим. Жінка не здавалась, навіть вступила в суперечку з гідом.
Вона намагалася переконати нас, що ми зобовязані «змішуватися» з іншими пасажирами. Чому ми повинні це робити? Вона навіть пропонувала скасувати тур і повернути наші квитки. Інші туристи підхопили її скарги, почали називати нас «незручними» і просили зробити «селфі» з нашими дітьми, ніби це була якась провина.
Діти, розчаровані, почали бігати по автобусу, намагаючись знайти спосіб продовжити подорож, поки водій чекав, коли конфлікт розвяжеться. Очевидно, настрій був зіпсований.
Я задумалась: чи ми мали право стояти на своєму? Чому наші діти мають подорожувати в тісних умовах, коли я заплатила за їхні квитки? Чи не варто іноді поступитися, аби уникнути зайвих сварок?
Залишилася лише одна думка: іноді навіть коротка поїздка може стати випробуванням нашої терпимості і розуміння інших.
Катерина.
