«Не чіпай мамині речі!» — суворо сказав чоловік — Це одяг моєї мами, звідки у тебе думка його забрати? — пролунало від чоловіка, голос незнайомий, холодний. — Викинемо, навіщо нам це барахло, Славо? Половина шафи забита цими речами, мені потрібно місце для ковдр і подушок, у нас же повний безлад, — відповіла Ольга, збираючи скромні светри, спідниці й сукні покійної свекрухи Валентини Іванівни, яка завжди тримала все охайно і навчила цього сина. А от в Ольгиній шафі — як після бурі: знайти потрібну кофту щоранку — як квест, а випрасувані речі потім усе одно виглядають так, наче їх пожувала корова. Минуло лише три тижні з того дня, як Слава попрощався з мамою. Валентині Іванівні потрібне було лікування й спокій — але хвороба стрімко забирала її сили. В останній місяць Слава забрав маму до себе. І зараз, повернувшись додому, побачив її речі просто посеред коридору, скинені як непотріб, і занімів. Невже ось так просто? Викинули — і забули?.. — Не смій чіпати ці речі! — крізь зуби прошипів Слава, кров пульсувала у скронях. — Нам не потрібен цей мотлох, — обурилась Ольга, — Ти що, музей вдома хочеш? Мами вже нема. Краще б ти про неї дбав частіше, поки жива була! Слава втратив рівновагу від цих слів. — Йди, поки не накоїв біди, — проказав він тремтячим голосом. Не знімаючи взуття, Слава відкрив шафу, дістав одну з картатих сумок, акуратно розклав речі Валентини Іванівни. Йому допомагав маленький син, навіть поклав у сумку свій іграшковий трактор. Після цього Слава взяв ключ і заховав у кишеню. — Тату, ти куди? — спитав малюк. — Я швидко, біжи до мами, — сумно всміхнувся Слава. Ольга занепокоїлась: — Ти їдеш? А вечеря? — Мені вже вистачило твого ставлення до мами, — відповів він і, не озираючись, вийшов із дому. На машині Слава вирушив за місто, в рідне село, до материного дому. Дорогою згадував мамині слова, доброту й домашній затишок, який вона створювала… А зараз — лише тиша старої хати, мамині домашні капці й одяг, акуратно складений у шафі. Уранці, розкладаючи речі матері, він мовби повертав у дім її присутність, відчував тепло рідної маминої усмішки. Потому зібрав букет нарцисів, тюльпанів, ландышів — і поніс на цвинтар до рідних. Згадав, як мама кликала його голосно на весь двір: «Славо-о-о! Їсти!». Як соромно було тоді, а зараз віддав би все, щоб знову почути рідний голос. — Мамо, вибач, що не встиг… Дякую тобі за все: за любов, тепло, доброту, — шепотів він, стоячи на могилці. — Сергію, бережи свою маму — вона в тебе одна, — порадив знайомому односельцю. Бо навіть коли здається, що час усе лікує, мамина любов, турбота й речі для нас — цінніша пам’ять, ніж простір у шафі для ще однієї ковдри.

Не смій чіпати мамині речі, тихо, але з крицею в голосі, сказав чоловік.

Це вбрання мами, почувся дивно чужий голос Андрія. Для чого ти все це вигребла, Марічко?

Викинемо. Навіщо воно нам, Андрію? Пів шафи цим забито, а мені треба місце: сюди б зимові ковдри, подушки, у нас ж безлад говорила Марічка, впевнено знімаючи з вішалок ще одну сорочку, спідницю, сукню тихі, акуратні, майже всі поношені речі покійної Ганни Павлівни. Вона їх розвішувала, аби не зімялись це у неї було святим. І Андрій до цього звик від дитинства. А у Марічки у шафі був безлад: щодня вона зникала серед навалених речей, розбурхуючи купи, сварилась, що нічого вдягти, а потім парувала мяті кофти такі, ніби їх жували й виплюнули.

Минуло всього три тижні, як Андрій проводжав маму в останню путь. Ганні Павлівні вже нічого не допомогло четверта стадія раку. Він забрав її до себе. Одна зима, одна коротка весна й усе затихло. Повернувшись після роботи, Андрій побачив мамині речі, кинуті в купу посеред коридору, і в голові щось обірвалося. Невже все? Таке ставлення до матері просто бездушне, як до сміття!

Чого ти дивишся, мов би Шевченко на ворогів? відступила Марічка з неприємною усмішкою.

Не смій чіпати! здавленим пошепки, протиснув Андрій. Кров аж шуміла у вухах він ледве стояв.

Та нащо цей мотлох тримати! вибухнула Марічка. Музей баби влаштовуєш? Прийми вже: твоєї мами більше нема! Краще б ти навідував її частіше, може, тоді й знав би, як їй було зле!

Ті слова були, мов батіг. Андрій затремтів.

Вийди. Поки я ще можу себе контролювати, видавив він.

Марічка пирхнула:

Псих! Так вона називала будь-кого, хто мав власну думку.

Не знімаючи черевиків, Андрій рушив до шафи, розчинив дверцята до антресолей, став на табурет і дістав величезну клітчасту торбу таких лишилось ще з переїзду зо сім штук. Обережно, складеною горою, він вклав у неї мамині речі, не мяв все акуратно, як це робила вона. Зверху курточка, пакет із чобітьми. Біля ніг крутився трирічний синок. Він «допомагав» навіть кинув у сумку свого пластмасового трактора. Андрій покопався в ящику, знайшов ключ заховав до кишені.

Татку, ти куди?

Андрій сумно посміхнувся, взявся за дверну ручку.

Я повернусь, хлопчику. Йди до мами.

Постривай! занепокоєно зявилась Марічка у дверях вітальні. Ти куди, та ще й з торбою? А вечеря?

Дякую, більше не маю апетиту після твого ставлення.

Агов, що з тобою діється? Не вигадуй із нічого трагедій. Роздягайся давай, куди ти так пізно чкурнув?

Навіть не обертаючись, Андрій вийшов, грюкнувши дверима. Загрузив сумку в авто й рушив геть, у бік траси Київ-Чоп. Їхав крізь ніч, глушив гул дороги більше нічого не мало ваги, ні робота, ні розваги. Одна гірка думка перевертала на попіл все, що здавалося важливим, лишалися тільки діти, дружина і мама.

Він сам себе картає за те, що не догледів її, справи, клопоти, вічно все пізніше-пізніше. А вона не хотіла тривожити сина, бути тягарем він іще рідше навідував її, менше дзвонив Їх стало двоє: вона і хвороба. Йому здавалось, досить забутися і все налагодиться.

Зупинився у придорожній кавярні, швидко перекусив, і ще три години промчав навмання. Якраз на заході небо розірвали криваво-червоні смуги сонце, ніби чіпляючись за край землі, прощалося. Поруч із рідним селом знайомі ями, кущі бузку, затишний старий двір. Дім дитячого раю слід.

У темряві ледве вгадувався сарай і вітряк. Андрій, освітлюючи телефонним ліхтариком, зняв засув із хвіртки. Пять пропущених дружина. Телефон лишив беззвучним. Ніч пахла чоремхою, густо й солодко як казка з дитинства. Вікна ховали в собі ніч. Повільно, ледь чутно, відмикнув двері, намацав вимикач спалахнула стара лампочка під стелею.

Біля порогу мами́ні капці, ті, в яких по подвірю ходила. Під другою дверима хатні туфлі, сині, з двома червоними зайцями на носах подарунок ще від нього, Андрія, років вісім тому. Він завмер, дивлячись на них, та врешті вдихнув, увійшов.

Привіт, мамо. Ти чекала?

Ні, вже ніхто не чекав. У повітрі кислуватий дух старих меблів, вологість. Комод: гребінець, пудрениця, кульок із дешевими макаронами. У вітальні новий диван, Андрій купив мамі недавно. Холодильник відчинився пустий, і по-холостяцьки тяжко дихав порожнечею. Маминка кімната навпроти, під блакитною накидкою ліжко з подушками. Андрій сів на край.

Колись це була його кімната тут біля стіни стояло й ліжко братове. Смутно згадав, як у кутку стояв письмовий стіл Тепер мамина швейна машинка. Друга кімната, де колись спали батьки, давно змінила вигляд. Шифоньєр тут усе її, потаємне.

Андрій сидів, не рухаючись, втупився в темний силует шафи. Затис голову долонями й зіщулився, ховаючи обличчя у коліна. Плечі затремтіли, ковзнули по білій ковдрі і Андрій розридався.

Він плакав за те, що не встиг нічого сказати, коли того так потребував. Як вона стискала його руку в останній день, а він сидів, як камяний, мовчазний, тисячі слів ні одне не подолало горла. Мама прошепотіла: «Не треба, Андрію, не дивися так Я щаслива з вами». А він так і не сказав їй дякую, не подякував за любов, за жертви, за дитинство, за затишок, за цей духовний острівець. Прості слова так важко промовити, коли треба. Пафосні, немов із минулого століття. Сучасність по-іншому висловлюється вона знає лише гострі жарти й байдужість.

Вимкнувши світло, Андрій ліг, не роздягаючись, лише прикрився старою мамчиною ковдрою. І вдруге за ніч упав у міцний, несподівано солодкий сон.

Вранці як по годиннику, о сьомій прокинувся, хоч спав всього ніч. Біля хвіртки розцвіли берези, мов би юні весняні княгині. Було тихо й добре. Він розімяв плечі та виніс торбу в дім: настав час все повернути на свої місця.

Обережно розклав мамині речі кожну сукню, кожну кофту розвісив. Взуття поставив у самий низ. Коли все скінчив відійшов, окинув поглядом шафу. Перед очима стояла мама у своїх улюблених речах. Усміхалася теплою материнською усмішкою. Андрій доторкнувся до ряду блузок, обійняв усе це, вдихнув знайомий запах і застиг, не знаючи, навіщо. Лише потім згадав треба ж сказати на роботі.

Вітаю, Степане Миколайовичу, сьогодні не зможу бути родинне, терміново. Без мене впораєтесь? Дякую.

І Марічці написав: Вибач, що крикнув. Буду ввечері. Цілую.

У саду квітували тюльпани й нарциси, а серед кущів ожини конвалії. Андрій зібрав трохи того, трохи іншого набрав три невеличкі букети. Мав же відвести їх до трьох На сільському цвинтарі його чекали всі батько, брат і мама.

Шлях до магазину йшов повз бузок купив молока, булку, а ще взяв плитку шоколаду.

Ого, Андрію! А ти знову тут? здивувалася продавчиня.

Та до мами, тихо відповів.

Бринзи не хочеш? Свіжа! Ганя Павлівна завжди брала у мене.

Він ледь подавив усмішку. Та давайте, тітко Іро. Ви як?

Ой, Андрію, краще не питай. Мій Сергій знову п’є, не життя кара.

На цвинтарі він розклав букети: брату, батькові, мамі. До маминих мармуру й бринзу поклав шматочок. Вони мовчки всміхалися з фотографій. Спогади вдарили новою хвилею.

Разом із братом колись бігали тут, бешкетували. А з батьком на світанку йшли по рибу той був майстер справу робити. Мама! Та як гукне: «Андрію! Йди їсти!» чула вся вулиця. Як соромився перед хлопцями! Якби вона так покликала зараз

Він накрив долонею ще свіжий горбик на могилі мами. Чорна земля під сонцем яскравим.

«Пробач, мамо Я мало був з тобою, все відкладав. Дякую за все Дякую і тобі, тату, й тобі, братику. Ви у мене найкращі. Ми з Марічкою інші. Егоїсти. Тільки своє, тільки себе. Прости»

Пора йти. Полем Андрій ішов, жуючи свіжу травичку, і думав: як же цінно рідна земля. На повороті Сергій, син тітки Іри, вже під градусом, неохайний, ледве впізнав.

Андрій, знову тут? пробурмотів розхристано.

Та, до своїх. А ти все там же

Як не святкувати день черепахи сьогодні! дістав з кишені календарик, показав.

Ага Сергію, маму бережи. Вона золота людина. І не вічна.

Пішов далі, не озирнувшись. За спиною пролунав пяний голос:

Добре сказав Бувай, Андрію.

Бувай, тихо відповів Андрій, і лише тепер заплакав по-справжньому.

Оцініть статтю
ZigZag
«Не чіпай мамині речі!» — суворо сказав чоловік — Це одяг моєї мами, звідки у тебе думка його забрати? — пролунало від чоловіка, голос незнайомий, холодний. — Викинемо, навіщо нам це барахло, Славо? Половина шафи забита цими речами, мені потрібно місце для ковдр і подушок, у нас же повний безлад, — відповіла Ольга, збираючи скромні светри, спідниці й сукні покійної свекрухи Валентини Іванівни, яка завжди тримала все охайно і навчила цього сина. А от в Ольгиній шафі — як після бурі: знайти потрібну кофту щоранку — як квест, а випрасувані речі потім усе одно виглядають так, наче їх пожувала корова. Минуло лише три тижні з того дня, як Слава попрощався з мамою. Валентині Іванівні потрібне було лікування й спокій — але хвороба стрімко забирала її сили. В останній місяць Слава забрав маму до себе. І зараз, повернувшись додому, побачив її речі просто посеред коридору, скинені як непотріб, і занімів. Невже ось так просто? Викинули — і забули?.. — Не смій чіпати ці речі! — крізь зуби прошипів Слава, кров пульсувала у скронях. — Нам не потрібен цей мотлох, — обурилась Ольга, — Ти що, музей вдома хочеш? Мами вже нема. Краще б ти про неї дбав частіше, поки жива була! Слава втратив рівновагу від цих слів. — Йди, поки не накоїв біди, — проказав він тремтячим голосом. Не знімаючи взуття, Слава відкрив шафу, дістав одну з картатих сумок, акуратно розклав речі Валентини Іванівни. Йому допомагав маленький син, навіть поклав у сумку свій іграшковий трактор. Після цього Слава взяв ключ і заховав у кишеню. — Тату, ти куди? — спитав малюк. — Я швидко, біжи до мами, — сумно всміхнувся Слава. Ольга занепокоїлась: — Ти їдеш? А вечеря? — Мені вже вистачило твого ставлення до мами, — відповів він і, не озираючись, вийшов із дому. На машині Слава вирушив за місто, в рідне село, до материного дому. Дорогою згадував мамині слова, доброту й домашній затишок, який вона створювала… А зараз — лише тиша старої хати, мамині домашні капці й одяг, акуратно складений у шафі. Уранці, розкладаючи речі матері, він мовби повертав у дім її присутність, відчував тепло рідної маминої усмішки. Потому зібрав букет нарцисів, тюльпанів, ландышів — і поніс на цвинтар до рідних. Згадав, як мама кликала його голосно на весь двір: «Славо-о-о! Їсти!». Як соромно було тоді, а зараз віддав би все, щоб знову почути рідний голос. — Мамо, вибач, що не встиг… Дякую тобі за все: за любов, тепло, доброту, — шепотів він, стоячи на могилці. — Сергію, бережи свою маму — вона в тебе одна, — порадив знайомому односельцю. Бо навіть коли здається, що час усе лікує, мамина любов, турбота й речі для нас — цінніша пам’ять, ніж простір у шафі для ще однієї ковдри.