Утром Семен Петрович Коваль вже був не в стані спати, хоча будильник на старому телефоні ще тихо гудів. Звичка залишилась з часів, коли працював на заводі в Дніпрі і боявся проспати зміни. Тепер боюся нічого не треба, та вночі рука сама тягнеться до телефону, ставить «00:00» і, лягаючи, відчуває дивне спокійне передчуття завтрашнього дзвінка.
Прокидався він зазвичай о пятій тридцять. Через коридор лунали хлопання дверей у підїзді, а з верхнього поверху доносився кроки молодого сусіда, що кудись поспішає і розсікає важкі ящики. У кімнаті було прохолодно, вікно старе, без склопакетів бо грошей не вистачало. На підвіконні сиротливо стояла кружка з підсохлим слідом вчорашнього чаю. «Хоча б помити», думав він і перекочувався на інший бік, ще трохи тягнучи момент підйому.
Квартира потрапила йому в обмін на стару Зорю ще в девяностих. Дві кімнати, кухня, вузький коридор все знайоме до останньої плями на лінолеумі. У спальні стояв старий серван, де лежали посуд, фотографії і кілька папок з документами. Папки він не торкався в них вся його життя: трудова книжка, довідки, копії наказів, листи. Дивлячись на них, відчував важкість років.
Піднявшись, накинув теплий халат і попрямував на кухню. Увімкнув газ, поставив чайник. На підвіконні щільно стояли горщики з квітами, які колись полюбляла Зоря. Тепер поливав їх за власним графіком і інколи розмовляв, коли в квартирі ставало надто тихо.
Внук Діма обіцяв зайти ввечері, допомогти з телефоном і принести нові фото правнучки на флешці. Діма завжди говорив швидко, підкидаючи англійські слова, які Семен Петрович не розумів, та кивав, аби не виглядати зовсім старим. Син Андрій жив у сусідньому районі, працював у автосервісі, приїжджав у вихідні, привозив продукти і завжди поспішав.
Пенсія йшла йому ледь-на-літку: комуналька, ліки, їжа. Коли вдавалося зекономити, купував собі оселедець і шматок ковбаси. На літо відкладав трохи, аби поїхати на дачу, яка вже більше схожа на зарослий город, ніж на відпочинок. Але там стояв старий будиночок, і коли він сюди приїжджав, відчував, що ще щось можна зробити своїми руками.
Вважав себе неконфліктним. Увесь час намагавався не сваритися, не вимагати зайвого. На заводі, де працював більше тридцяти років, його цінували за те, що не втягувався в склоки і завжди виконував план. Коли настав час оформлювати пенсію, він підписав усе, що просили, не вникаючи. «Що дадуть те й буде, говорив він тоді Зорі. Нам з тобою багато не треба».
Зори вже шість років не було, і інколи він ловив себе, розмовляючи з порожнім стільцем навпроти. Особливо ввечері, коли вмикав телевізор і сів обідати. Стілець стояв на тому ж місці, і він не міг вирішити, чи його прибрати.
Того дня, коли все почалося, він пішов до поліклініки забрати аналізи. Зимою йому захворіло серце, лікар призначив таблетки і порадив час від часу здавати кров. У реєстратурі, як завжди, була черга. Люди стояли, сиділи на жорстких стільцях, хтось буркотів під губу, хтось мовчки дивився в підлогу.
Семен Петрович зайняв місце біля стіни і став чекати. Перед ним дві жінки енергійно розмовляли, і одне слово його зацікавило.
Перерахували пенсію, казала одна у в’язаній шапці, поправляючи пакет. Уявляєш, на дві тисячі гривень більше стало. А то недоплачували, стаж не весь врахували.
Ну і що, підкреслила інша, недовірливо. Вони самі це перерахували?
Хто б їх. Син їй в інтернеті щось знайшов, якісь зміни. Пішли, заяву написали, в архів запит зробили. Виявилось, що її робота в колгоспі не врахована. Тепер доплачують.
Семен підняв голову. «Стаж», «колгосп», «архів» слова знайомі. Він згадав, як у молодості кілька років працював у будівельному тресті в іншому місті, а потім повернувся на завод. Коли оформляв пенсію, йому сказали, що документів немає, архів згорів, і він, пожимаючи плечі, підписав згоду.
Ну, якщо так, подумав він тоді. Житимемо так і далі. Так він завжди міркував.
Жінки продовжували розмову, а в його голові застрягло «на дві тисячі більше». Дві тисячі це ліки на місяць. Або комуналька взимку. Або, якщо дуже постаратись, поїздка на дачу навесні.
Вийшовши з поліклініки, під ногами скрипів сніг, на зупинці гуркотіла натовп. Сів в автобус, притиснувся до вікна і раптом почав підраховувати витрати. Скільки йде на таблетки, скільки на їжу. І як ці дві тисячі могли б трохи підкинути.
«Божевільно», відштовхнув він себе. Скільки ще залишилося, що я буду бігати по інстанціях. Нейроми тільки тріпають».
Додому він заварив чай, сів за стіл. По телебаченню йшло ток-шоу про ціни і тарифи, він його і не слухав. Очі випадково упали на серван, на нижню полицю, де лежали папки.
Посів ще трохи, піднявся, підвів серван і відкрив дверцю. Папка з написом «Документи» була наверху. Він дістав її, поклав на стіл і відкрив. Жовтушні листи, акуратно підшиті. Трудова книжка, копії наказів, довідки про зарплату. Перегортав, вчитувався в знайомі назви цехів, ділянок, прізвища керівників.
Там же був аркуш, виданий при оформленні пенсії. «Стаж трудовий стількито років, страхового стількито». Проводив пальцем по рядкам, намагаючись згадати, де саме зникли роки в будівельному тресті. Знайшов запис про перевод, а далі порожньо.
Вечором прийшов Діма, зняв куртку, сильно чихнув, пройшов на кухню.
Дідку, привіт. Як ти?
Та так, пожимав плечима Семен Петрович. Живемо. Слухай, Діма, а ти в інтернеті можеш подивитись про пенсію, про перерахунок?
Діма підняв брови.
Що це?
Семен розповів про розмову в черзі, про колгосп, про архів. Діма вислухав, погладив затилок.
В принципі, так, зараз багато чого можна онлайн подати. На сайті Держуслуг треба шукати. Або в Пенфонді йти. Але вони люблять відправляти.
А якщо документів немає? спитав Семен. У мене ж в будівельному тресті все залишилось. Говорили, архів згорів.
Якщо архів згорів, то складніше, чесно сказав внук. Але можна запити писати. Спочатку в архів міста, де працював, потім кудись ще. Я можу допомогти. Тільки не швидко.
Семена кивнув. У нього боролися два почуття. Одне шепотіло: «Не тримай, живи спокійно». Інше тихенько кликало: «Чому ти маєш мовчати? Ти ж працював».
Коли Діма пішов, він довго сидів за столом, дивлячись на розкриту трудову книжку. Нарешті склав папки назад, але залишив їх не в сервані, а на стільці поруч ніби завтра знову знадобляться.
Через два дні поїхав до Пенфонду. Вранці, надягнув шерстяні шкарпетки і найкращий светр, довго вибирав, які саме папери взяти. Пакував у старий портфель все, що стосувалось роботи: трудову, довідки, навіть жовтушний лист з будівельного тресту, де дякували за сумлінну працю.
У фонді було людно. Тепло, пахло пилом і дешевою кавою з автомата. На стінах висіли оголошення, біля електронного терміналу стояли люди, не розуміючи, куди натискати. Семен постояв, прислухався, побачив, як молода жінка з дитиною набирає номер, і обережно підійшов.
Дівчина, підкажіть, будь ласка, як тут талончик взяти?
Вона швидко натиснула пару кнопок, витягнула папірець з щілини терміналу і простягла його.
Ось, вам до спеціаліста з пенсій. Номер сто тридцять другий.
Він подякував, сів на вільний стілець. На табло мигали цифри, голос монотонно викликав людей до вікон. Час тягнувся повільно. Дивився на інших відвідувачів, їх обличчя: хтось нервово листав папери, хтось шепоче з супроводжувачами. У всіх в очах суміш втоми і надії.
Коли його номер засяяв, він піднявся і підійшов до вікна. За склом сиділа жінка близько сорока пяти, у окулярах, з акуратно зібраними волоссям. На бейджику було її імя й посада. Вона кивнула.
Добрий день. Ваш талончик.
Він простяг папірець.
Чим можу допомогти?
Я він поставив портфель на підвіконня, відкрив його. Хочу дізнатись про перерахунок пенсії. Мені сказали, що можливо, стаж не весь враховано.
Вона злегка зітхнула, взяла паспорт, почала щось вводити в компютер.
Прізвище, імя, побаткові, дата народження Добре. Пенсія у вас призначена в 2006 році. Стаж такийто, коефіцієнт такийто. Що саме вас не влаштовує?
Слово «не влаштовує» підкреслило його, та він проклюнув.
Я працював ще до заводу, у будівельному тресті в іншому місті. Коли оформляв пенсію, сказали, що документів немає, архів згорів. А тут він показав трудову книжку. Є запис. Можна щось врахувати?
Вона протягнула руку.
Дайте трудову.
Він передав. Вона переглянула, знайшла потрібне місце.
Так, запис є. Але без підтверджуючих документів ми не можемо включити цей період у стаж. Вам тоді пояснювали?
Пояснювали, кивнув він. Але сказали, що можна запросити в архів.
Вона знову зітхнула, голос трохи гучніше.
Запити в архів це ваше право. Але ми їх не робимо. Ви самі маєте звернутися в архів того міста, де працювали. Якщо отримаєте довідку, приходьте, розглянемо.
А якщо в архіві нічого не залишилось? запитав він.
Тоді, нажаль, нічого не можемо зробити. Є встановлений порядок, відповіла вона, піднявши брову.
Він відчув, як у грудях піднімається знайоме смирення. Знову подумав «ну добре, піду». Але в цей раз голос Діми лунав у голові: «Ти маєш право».
Можна заяву на перерахунок написати? спитав він, здивований власною впевненістю.
Вона трохи підняла брову.
Можете написати, але без нових документів рішення буде негативним. Хочете, дам бланк.
Дайте, сказав він.
Вона простягла лист і ручку, вказала, куди заповнювати. Він повільно писав, рука тремтіла. У графі «Причина звернення» вписав: «Прошу врахувати період роботи в будівельному тресті та перерахувати пенсію».
Підписав, поставив дату, вона забрала заяву, поставила штамп.
Відповідь надійде поштою протягом місяця. І, як я вже казала, треба звернутись в архів. Адресу подивіться в інтернеті чи у довіднику.
Він кивнув, подякував і вийшов. На вулиці було світло, холодний, але свіжий повітря. Стоячи біля входу, він намагався зрозуміти, що відчуває. З одного боку втома від черги і сухого голосу за склом. З іншого дивне відчуття, ніби він зробив щось важливе, хоч і лише написав заяву.
Вдома він заварив чай, сів за стіл. По телевізору йшло токшоу про тарифи, він його і не слухав. Очі випадково упали на серван, на нижню полицю, де лежали папки.
Трохи посидів,Він зрозумів, що, незважаючи на всі перепони, його голос усе ж таки знайшов шлях до справедливості.
