Ти не заслужила
Здається, минуло вже багато років, як я вперше почула ці слова. Памятаю, як Віталій сидів того вечора за кухонним столом, крутив у пальцях порожню філіжанку з-під кави чогось міцного й терпкого, як його голос, що тремтів, надломлений, наче крига під весняним сонцем.
Після розлучення я думав, що більше ніколи нікому не довірю, зітхнув він з тією такою печаллю, що захотілося пригорнути його й обійняти, Розумієш, коли тебе зраджують, ніби шматок тебе відривають. Вона завдала мені незагойної рани. Я не знав, як далі жити
Віталій говорив довго про дружину, яка не цінувала його, про біль, що ніяк не відпускав, про страх починати все з нуля. Його слова знаходили в моєму серці відгук теплом і тягарем. Я вже уявляла, як зможу повернути йому віру в любов, залікувати всі його рани, і він нарешті зрозуміє: справжнє щастя можливе лише зі мною.
Про хлопчика Остапа Віталій згадав на другій зустрічі, між штруделем і кавою у маленькій кавярні на Подолі.
У мене син є, йому сім. Зі мною вихідні проводить так суд постановив. А взагалі живе з матірю.
Це ж чудово! я щиро всміхнулася. Діти це благословення.
Перед очима вже вимальовувалась картинка: суботні сніданки утрьох із варениками, прогулянки до ботанічного саду, тихі вечори з настільними іграми. Дитині потрібна жіноча турбота, тепло домашнього затишку. Я стану Остапу другою матірю не заміною рідної, звісно, але близькою людиною
Ти певна, що не проти? Віталій дивився з якоюсь особливою посмішкою, яку тоді я сприйняла за сумнів.
Я не така, як інші, впевнено сказала я.
Перші вихідні з Остапом перетворилися на справжнє свято. Я напекла млинців з чорницею (Віталій попередив це його улюблене). Сиділа годинами над підручником математики, пояснюючи завдання. Прала майку з левенятком та прасувала чисту шкільну форму. Дбала, щоб о девятій хлопчик вже був у ліжку.
Відпочинь трохи, лагідно казала я Віталієві, коли бачила, як він лежить із пультом на дивані. Я все зроблю.
Він кивнув тоді мені здалось вдячно. Тільки тепер я розумію: це був кивок господаря, що приймає належне.
Пливли дні, тижні й місяці. Я працювала диспетчером у логістичній фірмі: з дому виходила о сьомій, верталась близько восьмої. Зарплати за київськими мірками вистачало Двом. Але нас було троє.
Знов затримка на будівництві, зітхав Віталій, мов повідомляв про стихійне лихо. Замовник підвів. Скоро буде вигідний контракт, ось побачиш
Той «вигідний контракт» виринав на горизонті вже майже два роки. Часом здавалось от-от, та все віддалявся, мов міраж. А от рахунки приходили справно. Комунальні. Газ. Інтернет. Продукти. Аліменти Галині. Нові кеди для Остапа. Внески на клас. Я мовчки платила за все. Економила: брала з собою на обід гречку в коробці, ходила пішки навіть під дощем, у салон не заходила вже добрий рік нігті підпилювала сама, згадуючи, як колись могла собі дозволити все це без думок про гроші.
За три роки Віталій подарував мені квіти тричі. Я памятаю кожен букет: вялі троянди зі старенького кіоску біля станції метро Лукянівська, злямовані по акції Перший раз був із вибаченнями, коли Віталій назвав мене істеричкою при Остапові. Другий після скандалу, бо я запросила подругу, не попередивши. Третій не прийшов на мій день народження, бо засидівся із друзями. Просто забув
Мені не потрібні дорогі подарунки, якось наважилась я, намагаючись говорити обережно. Але хочеться, щоб ти згадував про мене. Хоч листівку
Обличчя його враз перекосилося:
Тобі тільки гроші й треба, так? Тільки подарунки? А про любов подумати? Про все, що я пережив?!
Я зовсім не це мала на увазі
Ти не заслужила! кинув мені ці слова, як зневагу. Після всього, що я для тебе зробив, ти ще чимось незадоволена!
Я мовчала. Завжди мовчала так простіше. Легше жити, легше дихати, легше вдавати, ніби все добре.
Гроші на друзів у Віталія знаходились легко. Паби, футбол у пятницю, кафе по четвергах він повертався трохи напідпитку, задоволений, із запахом диму, падав спати, не помічаючи, що я досі не сплю.
Я губила себе у вічній жертві говорила собі: любов це жертовність, терпіння. Він зміниться. Просто треба ще трохи почекати. Давати йому тепла ще більше, бо ж він крізь стільки пройшов…
Розмови про весілля ставали мов ходінням по тонкому льоду.
Нам і так добре. Навіщо отой штамп? відмахувався він, Мені треба час після того, що я пережив з Галею.
Три роки, Віталію. Це вже немало.
Ти мене тиснеш! злився він і йшов з кімнати. Розмова закінчувалася нічим.
Я мріяла про власних дітей. Своїх, кровних. Мені вже двадцять вісім, і кожним місяцем цей голос у серці ставав гучнішим. Але Віталій не хотів більше дітей мовляв, йому й Остапа досить.
У ту далеку суботу я просто попросила одне: один день для себе.
Подруги запросили в гості. Давно не бачились. Я повернусь на вечір.
Віталій дивився на мене, немов я оголосила про втечу до Канади.
А Остап?
Ти ж його батько. Проведеш час із сином.
То ти нас кидаєш? У суботу? Я ж збирався відпочити!
Я ще раз моргнула. За три роки жодного разу не залишила їх. Ніколи не просила вільного дня завжди була поруч. Готувала, прибирала, допомагала з уроками, прала, прасувала і все це паралельно з роботою.
Я просто хочу побачити подруг, кілька годин Це твій син, Віталію. Невже ти не можеш один день бути з ним без мене?
Ти зобовязана любити мою дитину, як і мене! раптом закричав він. Ти живеш у моїй квартирі, їси мою їжу а тепер і характер показуєш?!
Його квартира. Його їжа. Та я оплачувала оренду цього житла. На мою зарплату купувала продукти. Три роки утримувала дорослого чоловіка, який кричав, що я не маю свого життя.
Я дивилась на нього на це спотворене від злості обличчя, на пульсуючу жилу, на стиснуті кулаки і вперше бачила його по-справжньому. Не забиту жертву долі, не загублену душу. А дорослого, який чудово вмів користуватись чужим співчуттям.
Для Віталія я була не коханою жінкою, не майбутньою дружиною. Лише фінансовою опорою й безкоштовною хатньою працівницею. От і все.
Коли Віталій повів Остапа до Галини, я дістала валізу. Мої руки були спокійними, рухи впевненими жодного тремтіння чи страху. Документи. Телефон. Зарядка. Пара футболок і джинсів. Решту куплю пізніше. А може, воно й не потрібне.
Записку я не залишила. Навіщо пояснювати щось тому, хто не вважає тебе навіть за людину?
За мною тихо зачинилися двері без інсценізацій.
Дзвінки пішли через годину. Один, другий, потім злива повідомлень телефон вібрував без упину.
Люба, ти де?! Що сталося?! Я прийшов додому, а тебе немає! Чим ти думала? Де вечеря? Я маю ходити голодний? Оце свинство!
Я слухала його голос сердитий, обурений, повний власної правоти, і не впізнавала цю людину. Навіть тепер, коли я пішла, Віталій думав лише про себе. Про власний дискомфорт. Жодного вибач. Жодного що з тобою?. Тільки як ти смієш.
Я заблокувала його номер. Видалила його з месенджерів. Заблокувала в соцмережах. Усюди, де він міг дотягнутися поставила стіну.
Три роки я жила із чоловіком, який мене не любив. Який сприймав мою доброту як витратний матеріал. Який навчив мене вірити, що жертвувати собою це і є любов.
Але ні. Любов це не приниження. Любов не робить із людини прислугу.
Того вечора я вийшла на старий брукований Андріївський узвіз, і вперше за довгий час відчула дихаю легко і на повні груди. Поклялася собі: більше ніколи не плутати кохання зі знеціненням. Ніколи не рятувати тих, хто маніпулює співчуттям.
Любити і вибирати себе. Завжди.
