Лавочка для двох
Сніг уже зійшов, але земля в парку біля мого будинку залишалася ще темна, волога, а на стежках лежав тонкий шар піску. Я, Василь Павлович, неквапливо йшов у своїх думках, тримав у руці сіру стару покупецьку торбу й дивився під ноги, уважно обходячи кожну вибоїну й камінчик. Мабуть, такий хист до обережності зявився у мене після падіння три роки тому, тоді зламав руку, і тепер страх ще довго жив у грудях, не поспішаючи розчинятись у часі.
Я жив сам у двокімнатній квартирі на першому поверсі в спальному районі Києва там колись лунали дитячі голоси та запахи борщу, двері не замовкали, а тепер панувала тиша. Телевізор муркотів свої передачі про погоду, але я все рідше слухав поглядав тільки на написане внизу екрана. Раз на тиждень у неділю мені дзвонив син з Одеси через відеозвязок поспіхом, між справами, але все ж дзвонив. Внук хапав камеру, щось показував: машинки, конструктор LEGO. Радів я цим хвилинам, а потім вимикав телефон і знов у квартирі осідав густий спокій.
Я мав розписані дні: вранці зарядка, ліки, каша; потім нетривала прогулянка до скверу, щоб “розігнати кров”, як радить наша дільнична лікарка пані Ірина. Удень новини, кухня, трохи кросвордів; ввечері серіал і вязання. Я часто повторював двірничці Марині на сходах, що цей режим тримає мене, як край берега тримає ріку.
Вітер сьогодні був різкий, але сухий. Я дійшов до звичної лавки біля дитмайданчика й обережно примостився на краєчку. Поставив торбу з хлібом, ковбасою та яблуками біля себе, перевірив замок. Двоє хлопчиків у жовтих комбінезонах ганяли навколо, їхні мами оживлено базікали поруч. Я вирішив трохи перепочити й рушити назад.
А з іншого боку парку повільно крокувала жінка мого віку. Вона уважно дивилася під ноги такі ходи тут все частіше зустрічаються. Жінка у світлому пальті й синій вязаній шапці з пухнастим помпоном, котру у нас звуть Лідія Миронівна. Її стильна торбинка була акуратно затиснута під рукою. Вона виглядала знайомою, але я не міг згадати, чи бачилися раніше.
Я підвівся, щоб поступитися місцем, але лавка була широка. Лідія Миронівна трохи призупинилась і теж озиралася, наче ще не вирішила, чи сідати. Та зрештою присіла поруч. Прості речі, звичайні, а відчуття, наче начищаєш вже забутий звязок із кимось чужим, але рідним по духу.
Доброго дня, привітався я. Не заважаю?
Та ні, сідайте, Василю Павловичу, відповіла вона, трохи посунувши свою торбу. Тут удвох не тісно.
Помовчали. Легкова машина проїхала поруч, залишивши у повітрі запах бензину.
Автобуси в нас ніяк не дочекатися, першим заговорив я, порушуючи паузу. Тільки відвернешся і вже помахав хвостом.
Ото правда, погодилася Лідія Миронівна. Минулого тижня з годину стояла. Добре, що дощу не було.
Я трохи всміхнувся.
Ви, напевно, звідси? запитав я обережно.
Через дорогу, махнула вона у бік хрущовок. Перший підїзд біля «Сільпо». А ви?
Я далі, за парком, біля багатоповерхівки, сказав я.
Знову тиша, та вже не така глуха. Я придивився до неї уважніше: обличчя дещо знайоме, напевно, бачив у черзі в аптеці чи магазині.
До лікарні? кивнула вона на мій аптечний пакет.
Так, за ліками заходив знову тиск скаче, знехотя усміхнувся я. А ви?
Продукти купила. Та й пройтися для руху треба, а то вдома зовсім закисну, зізналася вона.
Я відчув, наскільки знайомими звучать її слова. В її “вдома” відлунювала порожнеча.
Невдовзі з-за повороту вже котився автобус. Люди поспіхом сходилися до зупинки. Ми піднялися. Я, трохи вагаючись, видихнув:
То я, Василь, коротко сказав. Павлович.
А я Лідія Миронівна, уточнила вона. Дуже приємно.
В автобусі нас розвело натовпами, але на мить ми зустрілись поглядом і обидва кивнули один одному.
Через кілька днів знову побачились у сквері. Я сидів на лавці, коли вона підійшла й усміхнулась.
Здрастуйте, сусіде по лавці! привіталася вона. Можна присяду?
Та сідайте, радий був я і сам здивувався цій радості.
Так почалися наші щоденні зустрічі. Спершу біля лавки чи в черзі до поліклініки, потім у найближчому «АТБ», зрештою у дворі. Я помітив, що став підлаштовуватись під її розпорядок дня: то раніше кашу зварю, то навпаки, повільніше вдягну пальто.
На лавці ми розмовляли про все на світі. Лідія Миронівна весь час жартувала з електронною чергою в поліклініці. Я пробував допомогти їй із планшетом, що залишився від онука.
То ось тут треба натискати, а не оце віконце, пояснював я, хмурячись, коли натискав не туди.
Вам краще! сміялась вона. Мій син сказав, що тільки молодь може те все розібрати. А я маю зошит, куди пароль записую, аби не забути.
Іноді я приносив їй квитанції за комунальні. Вона розкладала все акуратно: ось тут світло, тут газ, а тут вода.
Що б ми робили без ваших підказок, Лідіє Миронівно, жартував я. Я вже одного разу трохи не заплатив за ліфт замість телефону.
Чай ми пили на її кухні, і розмови ставали затишнішими.
Бували й непорозуміння. Якось у розмові про дітей я розповів:
Син каже: “Тату, продавай квартиру, їдь до нас у Львів!” А в мене тут усе своє, і друзів згадати, і спогади.
А мене вже не перший рік кличе син під Дніпро: “Мамо, буде тобі хата на окраїні, сад!” А я, зітхнула вона, все не зважусь. Тут усе своє, навіть могила чоловіка.
Там ти будеш чужою, гаряче заперечив я. Вони на роботі, у своїх клопотах. А тут і сусіди, і друзі.
А тут кому я потрібна? тихо озвалася вона.
Мені стало ніяково. Слова тиснули десь у середині.
За тими буднями минуло кілька тижнів. І одного ранку я не побачив знайомої постаті біля скверу. День, другий, третій Лідії Миронівни немає. Десь на четвертий день у власній поштовій скриньці я знайшов листочка: “Василь Павловичу. Я у лікарні. Л. М.”
Якась підозра, що сталося погане, не полишала мене. Я взяв телефон, згадав лікарню, яку вона частіше згадувала, і ледве вибив номер реєстратури.
Ви скажіть, куди вона, в яку палату. Лідія Миронівна, тряслися в мене руки.
Перепитували, шукали. Нарешті сказали номер палати та дозволили навідати.
Я не люблю лікарень запах хлорки муляє, вікна низькі. Але зібрався, купив яблук на ринку, трохи пісочних печив. Палата була на трьох. Біля вікна зовсім молода жінка, далі була моя знайома. Вигляд у неї був не найкращий, та в очах горів той самий вогник.
Лідіє Миронівно, а як же ви мене знайшли? усміхнулася вона.
Було б бажання. Що сталось?
Серце прихопило. Вночі. Дочка приїхала, суп принесла, пожартувала вона, а насправді сумно посміхнулася.
Далі розповіла про лікарів, про те, як внук дужчає, як у сина робота.
Я помітив, що коли вона про мене згадувала дочці, сказала просто “сусід з лавки, допомагає з квитанціями”. І чомусь аж боляче стало й водночас приємно від такої простоти.
Відвідував я її через день. Читали газети, приносив кросворд, теревенили про ціну на гречку, переказували один одному анекдоти з радянських часів. Я то варення приносив із дому, то свіжу газету. Її дочка поступово змирилася з моїми візитами, навіть подякувала якось у коридорі: “Дякую вам. Знаю, тато сам не впорається, соромиться просити.” Я відповів чесно: “Не хвилюйтесь, я не беруся за чуже, тільки допомогу.”
Лікували Лідію Миронівну довго майже три тижні. Коли нарешті виписали, лікарка сказала: “Гуляти більше, менше нервів, не забувати ліки.” Ми знову повернулись до своїх лавок під каштанами.
З відтоді, як вона повернулась, наші стосунки стали іншими: без обовязків та образ. Ми знали: якщо треба, допоможемо, але не без міри. Я старався не перейматися, якщо вона не зявлялася на прогулянці, а навзаєм вона казала: «Доглядати за мною не треба, якщо зовсім зле я зателефоную».
Мої діти дізнавались, питали:
Тату, хто ця Лідія? запитував син.
Сусідка, з якою я гуляю й у справах допомагаю, спокійно відказую. Не переймайся.
А дочка Лідії Миронівни теж подеколи запитувала маму:
Мамо, ти часом не надто довіряєш сусіду час зараз такий.
Все добре, він добрий чоловік, ми один одному допомагаємо, казала вона.
Літо прийшло непомітно. У сквері зеленіло, на лавках молоді мами, старенькі пенсіонерки, діти. Але на “нашій” лавці відчувався особливий спокій і затишок.
Якось під вечір, коли сонце ще не ховалося, ми сиділи й дивились, як хлопці під гамані кричать у футбол. Повітря пахло теплою пилюкою і липовим цвітом. Я повільно промовив:
Знаєте, Лідіє, раніше думав: старість це коли тільки все закінчується. А тепер бачу щось і починається. По-своєму, по-дорослому.
Це ви про нашу лавку? засміялась вона.
Про лавку і про людей на ній теж, погодився я. З вами не так лячно, не так порожньо.
А я колись думала: якщо не прокинусь хто згадає? Тепер знаю: бодай одна людина помітить, якщо я не прийду в парк.
Я посміхнувся:
Я не просто помічу я підніму весь підїзд.
Ми ще довго сиділи мовчки, а потім поволі пішли кожен до свого підїзду. На розі вона спитала:
Завтра до поліклініки разом?
Звичайно, кивнув я. Але пересадку я вам сам робити не буду!
Добре, засміялася вона.
Вдома я роздягнувся, поставив торбу на кухню, налив чаю. Зупинився біля вікна й глянув вниз: Лідія відчинила двері свого підїзду, а потім подивилася вгору, і ми помахали одне одному рукою. Тиша більше не здавалася глухою: вона стала теплою, живою.
Ось такий урок: старість нікуди не подінеться. Але шлях іде легше, коли поряд бодай одна людина. Не треба героїзму чи обіцянок просто бути поруч на лавці, у черзі, в житті. І цього достатньо, щоб далі йти, кожен своїм кроком, але не сам.
