Дружньо дякую за підтримку, за вподобайки, щире ставлення до моїх історій, підписки і просто величезне спасибі всім, хто скинув донати від мене та моїх пяти котів-мурчиків. Якщо вам сподобалася якась історія, поділіться нею у своїх соцмережах і для автора це справжня радість!
Донька повернулася додому пізно з лікарні, де працювала медсестрою у травматології. Довго милась, потім у халаті прийшла на кухню.
На сковороді деруни і макарони, запропонувала мама, пильно вдивляючись їй у вічі, намагаючись вгадати, що трапилось, Змучилась, Оксанко? А настрій чого такий поганий?
Їсти не буду, і так страшна, а якщо ще наїмся, то й узагалі ніхто не подивиться, похмуро відповіла Оксанка, наливаючи собі чаю.
З чого ти це взяла? схвилювалася мама, В тебе ж усе гарно: і очі розумні, і ніс, і губи, все як повинно, не вигадуй на себе, Оксанко!
Та з того, що всі подруги вже давно побралися, а я ні! Мене тільки якісь невдахи помічають. А ті, хто до вподоби, взагалі на мене навіть не дивляться. Що зі мною не так, мамо? насуплено глянула донька, чекаючи відповіді.
Просто ще не зустріла свою долю, почала її втішати мама, але Оксанка ще більше роздратувалась.
Отож, очі у мене, бо малі. Губи тонкі, а носа подивись якого! Були б гроші зробила б пластику, але ж ми з тобою небагаті! Тому я вирішила вийду заміж за когось із поранених, у лікарні повно хлопців, яких дівчата покинули після аварій чи травм. Мені вже тридцять три, мамо, вже часу нема чекати!
Ой, ну що ти, Оксанко! В Олексія (тата ж твого) теж із ногами кепсько, думала може зять бодай в селі на горо́ді буде допомагати, підмога ж! Як без цього жити? бідкалась мама, а потім поспішила виправдатися: Ти не подумай нічого, доню, але ж не всім багатство треба, тьфу-тьфу на такого сама собі каліку шукаєш? Он Петро сусідський хлопець хороший парубок, давно на тебе поглядає. Здоровий, працьовитий, діти б гарні були…
Мамо, та перестань уже! Твій Петро на жодній роботі не тримається, випивка його найближчий друг, і про що з ним говорити? обурилась Оксанка.
А про що треба з ним говорити? Я йому скажу йди в садок покопай грядки культиватором, потім обідати будемо. Або до магазину зганяє. Він трудяга, може у вас усе й складеться, вмовляла мама, але Оксанка лиш відсунула чай і підвелася:
Я спати, мамо. Думаю, хоч ти мене поважаєш, а ти така ж, як усі тільки й думаєш, що я потвора
Оксанко, дитино, та годі кинулась за нею мама, але Оксанка лише махнула рукою:
Все, мамо!
І зачинила двері кімнати просто перед її носом.
Довго вона не могла заснути, згадувала хлопця, якого нещодавно привезли йому відняли ногу до кісточки. Нога потрапила під плиту у покинутому будинку: дім під знесення, а він, дурний, поліз туди, дістали не одразу, нога вже не підлягала лікуванню.
Ніхто до нього не навідувався, хлопець молодий, ще тридцяти нема.
Перший час він так дивився на Оксану, тримав за руку, дивився благаюче в очі одразу після операції. А згодом, коли до тями прийшов, усе про себе зрозумів замикався в собі, мовчки дивився у стелю. Їй стало його шкода більше за інших, може, тому, що його ніхто не провідував.
Як думаєш, зможу ходити? якось запитав він, не дивлячись на неї, і Оксана впевнено відповіла:
Звісно зможеш, усе заживе, ти ж ще молодий!
Всі так кажуть, а ти б спробувала без ноги… Що це за життя? раптом хлопець вибухнув, повернувся до стіни, ніби вона винувата в його біді.
А навіщо ти туди поліз? Сам винен! образилась у відповідь Оксана.
Здавалось, що щось там буркнув він і, коли вона приходила до палати, повертався обличчям до стіни.
Оксана уважно розглядала його: очі світлі, мов крижинки, а лице приємне. Жаль, що так сталося…
Жалієш мене? спіймав він її погляд, Та бачу, жалієш. Хіба таких, як я, і можна лише шкодувати, хіба мене хтось любитиме?
Таких, як я, теж ніхто не любить, хоч і руки з ногами є бо якась не така, навіть не шкодує ніхто, краще б вже без ніг, може б жаліли, різко відказала Оксана, аж на очах сльози виступили.
А Микола вперше посміхнувся, дивлячись на неї:
То ти дурненька, невже ти негарна? Та ти навіть не розумієш, як я заздрю тому, кого ти колись вибереш, віриш?
Оксана глянула на нього зацікавлено, і що найдивніше вона йому вірила. Тоді вона і вимовила те, що давно крутилось на язиці:
А якщо я виберу тебе, ти на мені оженишся? Не відповідаєш, мовчиш, значить, обманюєш, усе зрозуміла!
Оксана образилась, підвелась і попрямувала до дверей.
Микола, як могло, підвівся на ліктях, сів на ліжку, ніби збирався за нею бігти, а тоді згадав уже не може, і гукнув їй навздогін:
Оксано, виходь за мене! Обіцяю, невдовзі й не видно буде, що у мене з ногою. Я швидко стану на ноги, тільки не йди…
Вона зупинилась у коридорі, майже розплакалась, але в той же час уперше відчула це він.
І байдуже що з носом, очима чи ногою головне, що вони зустрілися. Нарешті час настав, як казала мама
Микола узявся за реабілітацію з величезним завзяттям. У нього зявилася ціль: він хоче одружитися з цією чудовою дівчиною, він мусить встати на ноги заради їхньої мрії.
Він хоче, щоб Оксана більше ніколи не журилася і не думала, що вона нікому не потрібна. Вона потрібна йому і тільки з нею хоче розділити життя…
Це ти в кохання вперше закохалася, доню? обережно поцікавилася невдовзі мама. Глянь, як розквітла! А казала, що негарна.
Оксана навіть не заперечувала, вона просто літала, тепер її найбільша мрія була щоб Микола нарешті нормально ходив і звик до протезу.
Вони все довше гуляли: спершу у дворі лікарні, а потім містом, де вже мерехтіли різнобарвні ліхтарики під снігом напередодні Святого Миколая.
Бачиш, тут був будинок. Саме тут мене й завалило, якось показав Микола.
І навіщо ти туди поліз? Так і не розказав чого шукав?
Тобі смішно буде… Щеня бездомне побачив худе, чорне з білими плямами, подумав згинути може, забрав би додому не бути ж увесь час самому, зізнався Микола.
О, дивись, он там біля паркану пёс бідний, дивиться і жалібно хвіст піджав.
Схоже, це саме він, зрадів Микола, а пес підбіг, і відтоді йшов за ними аж додому…
Що ти, Оксано, так тобі пощастило такого чоловіка знайшла, ще й молодшого, з квартирою і без свекрухи! жартували подруги на весіллі.
А матуся Оксанина й просльозилася, коли Микола назвав її “мамою”.
Сам він із дитбудинку нікого з рідних, душа широка, добрий парубок, а головне вони люблять одне одного. То ж нехай будуть щасливі.
І хай навіть город можна занедбати, без нього переживемо, хоч Микола ставиться до справи старанно все йому вдається!
Живуть Оксана з Миколою тепер утрьох пес Кузьма тепер їхній. Але зовсім скоро їх стане четверо у Оксани й Миколи має от-от народитися дочка…
Ніколи не можна впадати у відчай, бо можна проминути і не впізнати свого щастя.
Життя дивовижне своєю непередбачуваністю…
