Колись давно, коли життя здавалося особливо похмурим, в Україні говорили: діти з інтернатів потребують родинного тепла. А я вирішила чому б не забрати з будинку для літніх людей свою бабусю?
Друзі й сусіди з мого містечка, звісно ж, не зрозуміли мого вчинку. Вони тільки хитали головами та шепотіли: Часи нині непрості, а ти ще й таку відповідальність бере на себе! Але я була переконана навіть більше, я знала: роблю єдино правильний крок.
Моя родина колись складалася з чотирьох осіб: я, мої дві донечки та матуся. На жаль, матуся відійшла у вічність вісім місяців тому, і ми залишилися втрьох. За цей час я зрозуміла разом із доньками: сили й турботи у нас ще вистачає можемо подарувати тепло ще комусь.
У мене з юності був добрий товариш Сергій, що замолоду, замість того, аби сімю створити й вибитися в люди, спився. Найбільше боліло мені, що він пропивав мамину пенсію, а коли вона припинила давати гроші Сергій визначив її у дім для літніх людей, забрав її квартиру й занапастив її життя.
Я знала цю жінку з дитинства, як і вона мене. Ми з доньками щомісяця провідували її, носили домашнє печиво й варення. Мої дівчатка надзвичайно зраділи, коли я поділилася думкою забрати бабусю додому. Молодша з них, Зоряна, їй тоді було чотири з половиною, аж застрибала від радості: У нас знову буде бабуся!
І важко навіть описати, як жадібно до радості відгукнулася сама бабуся! Вона ридала, сміялася крізь сльози, й мені довелося її довго заспокоювати. Відтоді минуло майже два місяці, як ми все разом мешкаємо. Ми полюбили її, а вона нас.
Так і не збагнули, звідки в нашої бабусі, яка вже восьмий десяток розміняла, стільки наснаги? Щоранку вона звично прокидається о шостій, і ми з доньками вмощуємося в хаті, спянілі від запаху щойно спечених налисників чи млинців.
Ось так, добрі люди, здається, я вчинила не даремно. Хай ця історія залишиться згадкою про те, як людське серце завжди може знайти для когось місце й тепло навіть у найважчі роки нашої України.
