Дорогий щоденнику.
Вчора я дізнався, що виріс у прийомній сімї. Досі подекуди не вірю в це. Але поговорити про те, як усе було, вже нема з ким. Мої названі батьки пішли з життя майже один за одним. Спочатку батько зліг і так і не підвівся, а згодом слідом і мама.
Я тоді сидів біля маминого ліжка, тримаючи її слабку, зовсім неживу руку. Вона вже ледве дивилася на світ. І раптом я помітив, що вона напіврозплющила очі:
Маркіяне, синочку, ми з татом так і не змогли тобі сказати не наважилися, прошепотіла вона, ледве чутно. Ми знайшли тебе. Так, знайшли в лісі, ти плакав, загубився. Чекали, що хтось буде тебе шукати. В міліцію зверталися. Але ніхто не прийшов, не шукав тебе. Може, комусь щось сталося, я не знаю Нам дозволили всиновити тебе.
Вдома у шафі, там, де мої документи, збережені старі папери Переписка, подивися, почитай. Пробач нас, дитино
Мама втомлено прикрила очі.
Мамо, тільки й зміг я прошепотіти, притискаючи її холодну долоню до щоки, мамо моя дорога, як би мені хотілося, щоб ти одужала
Але дива не сталося, і за кілька днів її не стало.
Краще б вона мені нічого не сказала
Тоді я зберіг ті мамині слова в глибинах памяті, і навіть дружині, а тим більше дітям, нічого не розповідав. І правда ця здавалася якоюсь зайвою, непотрібною.
Діти щиро любили бабусю й дідуся. І я не хотів їх засмучувати правдою, від якої нічого не змінити.
Але одного разу, піддавшись якомусь дивному відчуттю, я відкрив ту саму папку, про яку говорила мама.
Знайшов там вирізки з газет, листування, офіційні запити. Я почав читати і вже не міг зупинитися.
Як вони мене любили! Знайшли малого півторарічного хлопчика в лісі. Самим вже було за сорок, а діток не мали. А тут плаче, тягне рученята
Сільський дільничний тільки руками розводив ніхто не заявляв про зникнення дитини.
Вони всиновили мене й стали батьками. Але мама так і продовжувала шукати моїх біологічних родичів.
Здається, уже не для того, щоб знайти, а щоб пересвідчитися, що я її, і що ніхто не приїде й не забере у неї улюбленого сина.
Я швидко закрив папку і сховав подалі. Кому вона треба, та правда?
Через тиждень мене несподівано викликали у відділ кадрів.
От, Маркіян Васильович, вами цікавляться із попереднього місця роботи.
Поряд з кадровичкою сиділа жінка приблизно мого віку.
Доброго дня, я Олеся. Мені дуже треба з вами поговорити, вона кинула погляд на кадровичку. Це стосується запитів від Галини Петрівни то ж ваша мама?
А казали, що щось по роботі, невдоволено буркнула кадровичка. Особисте вирішуйте у свій час!
Олеся, давайте вийдемо та поговоримо, запропонував я. Ми вийшли в коридор під кволі погляди кадровички.
Вибачте, ця історія дивна, але я обіцяла розгублено почала Олеся, кілька років тому я зустріла свою першу вчительку. В селі Бережани в початковій школі вона мене вчила, потім поїхала. Одна-однісінька була, зовсім старенька. Покликала мене на чай І попросила допомогти. Мовляв, дочка зникла давно, малесенькою. І вона листувалася з вашою мамою.
Перепрошую, Олеся, мама померла, я цим не займаюся, коротко відповів я, відвернувшись.
Даруйте просто вона, та вчителька, Віра Василівна, дуже хвора, кажуть онкологія. Лікарі не дають надії. Вона дуже хоче знайти свою дочку. Ось, вона навіть дала мені пасмо волосся для експертизи. Можете уявити?
Я вже хотів закінчити розмову, але чомусь подумав:
Ви кажете, вона тяжко хвора?
Олеся кивнула.
Я взяв у Олесі той пакетик із пасмом волосся й пообіцяв передзвонити.
Минув тиждень, і ми разом їхали до лікарні на зустріч з Вірою Василівною.
Увійшли в палату вона, напівсліпа від хвороби, вдивлялася в наші обличчя.
Ой, Олесю, це ти Дякую, сонечко, вона тепло всміхнулася і з подивом подивилася на мене.
Віро Василівно, я знайшла її. Це Маркіян, він сам захотів приїхати Олеся простягла їй конверт.
Що це? Я й в окулярах ледь розберу
Це результат ДНК-експертизи, Олеся витягла листок. Тут пише, що ви рідні. Маркіян ваш син.
Обличчя Віри Василівни осяялося тихим щастям, на очах навернулися сльози:
Дитинко моя! Яке то щастя Знайшовся Живий, красивий Як схожий на мене в молодості. Рідна дитина Все життя мені снилося, що ти плачеш, гукаєш
Нема мені прощення.
Живий живий Тепер я можу спокійно піти.
Коли ми вийшли, вона вже дрімала, зовсім виснажена.
Дякую, Маркіяне Ви зробили для неї, здається, найбільше добро.
Через кілька днів Віри Василівни не стало.
Я розірвав усі документи з маминої папки. Не хотів, щоб тамтешня правда вийшла назовні. Бо іншої мами для мене не було й не буде.
А щодо Віри Василівни то хай вже буде ця свята брехня. Напевно, в тому був сенс. Але кожен відповідає перед Богом сам за себе.
І тепер я знаю: родина це не лише кров, а насамперед любов і турбота, яку тобі дали, і яку ти несеш далі.
