Завтра день народження моєї свекрухи.
Моїй донечці лише чотири з половиною місяці. Спочатку свекруха покликала нас у гості до себе, і ми вже вирішили, що моя мама залишиться з дитиною. Але потім вона раптом змінила плани: захотіла відсвяткувати з нами і приїхати разом із свекром та нашою дочкою до нас. На похід у ресторан грошей нема, чоловік також проти цієї ідеї, тому вони її відкинули. Свекри у цьому плані дуже невибагливі.
Я не розумію, чому свекруха вирішила святкувати саме в нашій квартирі. Може, щоб мене роздратувати, виставити поганою господинею, зібрати родину за одним столом чи зруйнувати нашу напругу? Наші стосунки завжди були натягнуті, після народження доньки взагалі як натягнута струна. Може, вона хоче знайти спільну мову, але це явно не той шлях. Вона ніколи не ображала мене словами, але принижувала неодноразово. Усі залишки тепла до неї, які ще були в моїй душі, зникли без сліду. Бо знаю: якими б не були її усмішки, вона вже давно склала про мене свою думку.
Я не забороняю їй бачити онуку сама вона не виявляє бажання. Щовихідних питаю чоловіка: Може, бабуся хоче побачити свою онуку? Нічого проти того не маю, хай зустрічаються. Хоча особисто сама не хочу її бачити; коли зустрічаємося, в повітрі висить незручне мовчання. Вона, певно, пригадує свої слова, я свої образи.
Так, я з родини, де батько й сестра зловживають алкоголем. І що далі? Я ж людина. Вона може не розуміти, чому я хочу у вихідні поспати трохи довше, якщо маля дозволяє. Для мене це маленьке щастя: не вставати о пів на сьому ранку готувати сніданок чоловікові, коли і так падаєш з ніг. Вона постійно змінює плани: то приходить, то відмовляється. Кожного разу, коли чую, як повертається ключ у дверях, хочеться зникнути
І постійно вона нагадує мені, чия це квартира, чиї тут правила. Я все розумію: це її житло, але поки ми тут живемо я маю право ходити в халаті й розпатланою. Так прийнято у нас хоч крихта елементарної ввічливості. Коли квартиру здають хіба власники заходять без попередження? Хіба це нормально? Для мене це прозорий натяк: Памятай, хто тут господар.
Ми із свекрухою ледве знайомі, і вона ніколи не намагалася пізнати мене ближче, навіть після того, як дізналася, що її син зробив мені пропозицію. Коли подавали документи в РАЦС, вона по декілька разів перетелефонювала, не вірячи, що це серйозно. Навіть у кафе не захотіла зі мною зустрітись. Та ще й подумати не могла, що і до сина в мене нікого не було.
Зустрілись ми випадково: ми з чоловіком тоді були разом лише пять місяців. Коли він вперше привів мене знайомитися, вона повелася зухвало, навмисно принижуючи. Свекра я бачила лише на весіллі. Може, через це у мене до неї антипатія вже з перших днів.
Я ненавиджу вдавати, хоча, коли треба, можу виглядати досить щиро. Але зараз сил немає навіть на ілюзію привітності. Так, ми живемо у її квартирі, але що з того? Вона ж сама оформила дарчу на сина. Ще на другий день після того, як я повернулась з пологового, вона звинуватила мене у тому, з якої я сімї, сказала, що сиджу в нього на шиї, наче я винна, що її син обрав саме мене. Як можна у 55 років таке дозволяти собі казати невістці, яка нічого не зробила, окрім того, що полюбила її сина й народила онуку?
Гостей я не боюсь, але приймати її у себе не хочу. Доведеться бігати між столом і немовлям, допомагати чужій людині, яку мало терпиш, накривати святкову вечерю і чекати, коли всі розійдуться Ще й подарунок я їй уже купила.
