Нічий дім
Я, Олексій, прокинувся, як звичайно, ще до будильника десь о пів на сьому. В хаті панувала цілковита тиша, тільки десь на кухні гудів холодильник. Полежав хвилину, слухаючи те гудіння, потягнувся до підвіконня за окулярами. За вікном було сіро, по мокрому асфальту зрідка котилися машини.
Колись у цей час я збирався на роботу: вставав, йшов в душ, слухав, як сусід через стіну вмикає радіо. Тепер сусід усе ще вмикав радіо, а я лежав і думав, чим займуся сьогодні. Я вже третій рік на пенсії, але за звичкою тримаюся свого розпорядку.
Піднявся, натягнув спортивні штани, пройшов на кухню. Поставив чайник, витягнув із хлібниці вчорашній шмат батона. Поки вода закипала, підійшов до вікна. Сьомий поверх, типовий панельний будинок, дворик із дитячим майданчиком. Внизу під вікнами стояла моя стара «Лада Нива», припорошена пилюкою. Подумалося треба б у гараж, перевірити, чи не протікає дах.
Гараж мій у автокооперативі за три зупинки звідси. Колись я проводив там чи не кожні вихідні: колупався в машині, міняв мастило, сперечався із сусідами про ціни на бензин і футбол. Тепер усе спростилося сервіс, автомагазини, інтернет. Але гараж не полишив: там у мене залишилися інструменти, старі шини, коробки з проводами та дошками «хазяйство», як я казав.
А ще дача. Невеличкий дерев’яний будиночок у дачному кооперативі за Києвом. Вузьке ганок, дві кімнати і маленька кухня. Закриваючи очі, я відразу уявляю тріщини в підлозі, чую, як дощ періщить по даху. Дача дісталася мені з дружиною від її батьків. Тоді, понад двадцять років тому, ми їздили туди щотижня всією сім’єю: сапали грядки, смажили картоплю, ставили на табуретку магнітофон.
Дружини вже чотири роки нема. Діти виросли, розїхалися по своїх квартирах, мають вже свої сімї. Дача й гараж лишилися зі мною. Вони тримали мене у звичних рамках: ось квартира, ось дача, ось гараж все по місцях, все зрозуміло.
Чайник зашипів. Я заварив чай, сів за стіл. На стільці навпроти лежав згорнутий учора светр. Я їв канапку, дивився на светр і згадував про вчорашню розмову.
Вчора діти навідувалися син із дружиною і маленьким хлопчиком, онуком, і донька з чоловіком. Пили чай, обговорювали відпустки, а потім, як завжди останнім часом, розмова перейшла на гроші.
Син казав іпотека душить, відсотки ростуть. Донька нарікала, що садок дорогий, ще й гуртки, одяг. Я слухав, кивав сам колись рахував копійки до зарплати. Тільки тоді в мене не було ні дачі, ні гаража, лише знімна кімната і надія.
А потім син, трохи ніяковіючи, сказав:
Тату, ми тут з Марією думали І з Ганною також радились. Чи не варто тобі щось продати? Ну, наприклад, дачу. Або гараж. Ти ж туди майже не їздиш.
Я тоді віджартувався, перевів розмову. Але вночі довго не міг заснути. В голові крутилися ці слова: «все одно не їздиш».
Я доїв канапку, допив чай, помив чашку. Було вже восьма. Вирішив: сьогодні поїду на дачу. Треба перевірити, як там після зими. І самому собі щось довести.
Вдягнувся тепліше, взяв із передпокою ключі від дачі й гаража, поклав до кишені куртки. Затримався біля старого дзеркала в передпокої чоловік з посивілими скронями, втомленими, але ще живими очима. Не дід. Поправив комір і вийшов.
Зупинився спершу в гаражі взяти інструменти. Замок заскрипів, двері відчинилися з давно знайомим хрустом. Усередині пахло бензином і пилюкою. На полицях банки з болтами, коробки з проводами, касета з написом «Олег» маркером. Павутиння під стелею.
Погляд ковзнув по полицях: домкрат для першої машини, акуратно складені дошки, з яких колись планував змайструвати лавку не змайстрував, а дошки досі чекають.
Взяв ящик з інструментами, кілька пластикових каністр, зачинив гараж, вирушив далі.
Дорога за Київ зайняла майже годину. Обабіч ще лежав брудний сніг, подекуди чорніла земля. У садовому товаристві тихо ще рано для масових заїздів. Біля воріт сиділа знайома охоронниця у пуховику, кивнула мені.
Дача зустріла тією самою зівялою мовчазністю. Деревяний паркан, похилена хвіртка. Відчинив, пройшов вузькою стежкою до ґанку, під ногами хрустіло торішнє листя.
Всередині запах затхлості та дерева. Я відчинив вікна, щоб провітрити. Зняв із ліжка ковдру, струсив. На кухні на столі стояла емальована каструля, у якій варили колись компот. На гвіздку біля дверей оберемок ключів.
Я пройшовся хатою, торкнувся стін, ручок на дверях. У кімнаті, де колись спали діти, стояло двоярусне ліжко. На верхній полиці старий плюшевий ведмедик із пришпиленим вухом. Я памятав, як син плакав за тим вухом, а я, не знайшовши клею, примотав його ізолентою.
Вийшов у двір. Сніг майже розтанув, грядки чорні, мокрі. В кутку іржавий мангал. Згадав, як смажили шашлик, як із дружиною сиділи у вечері з чаєм у гранчастих склянках і слухали, як сусіди сміються.
Зітхнув і взявся до справи. Почистив стежку від сміття, підправив дошку на ганку, перевірив дах сараю. Знайшов у сараї старий пластиковий стілець, виніс на двір, присів. Сонце піднялось вище, стало тепло.
Переглянув телефон: син учора дзвонив, донька писала в месенджер треба вирішити все розумно. «Ми ж не проти дачі, тат, просто давай мислити прагматично», так і написала.
Прагматично за останній рік це слово найчастіше звучить. Прагматично гроші не мають «лежати мертвим капіталом». Прагматично старшій людині не треба обтяжуватись городом і гаражем. Прагматично допомогти дітям, поки ще можу.
Я розумів їх. Але коли я сидів на стільці, слухав, як десь в далині гавкає пес і капає з даху, усе прагматичне йшло на задній план. Тут не про рахунки.
Я ще раз обійшов ділянку, потім закрив будинок, навісив замок, сів у машину та повернувся до Києва.
До обіду вже був удома. Скинув куртку, поставив сумку з інструментами у коридорі. На кухні увімкнув чайник, і тільки тоді помітив листок на столі: «Тат, зайдемо ввечері, поговоримо. М.»
Сів, поклав долоні на стіл. Значить, сьогодні. Сьогодні буде справжня розмова.
Ввечері прийшли всі разом утрьох. Син із дружиною, донька. Онука лишили у тещі. Відкрив двері, впустив у коридор. Син зняв куртку, повісив, як колись у дитинстві.
На кухні посідали за стіл, я поставив чай, печиво, цукерки. Ніхто не брався до них. Пять хвилин говорили про дрібниці: онук, робота, корки в Києві.
Потім донька поглянула на брата, той кивнув, і вона заговорила:
Тату, давай поговоримо серйозно. Ми не хочемо тиснути, але всім нам час визначитись.
У грудях стиснулося.
Говоріть, сказав.
Почав син:
Дивись, у тебе є ця квартира, дача й гараж. Квартира свята, не чіпаємо. Але дача… Ти сам кажеш, що вже важко. Грядки, дах, паркан, коштує, роботи багато.
Я сьогодні там був, сказав тихо. Поки все гаразд.
Ну, сьогодні гаразд, втрутилася невістка. А за пять, десять років? Не ображайся, але ж не будеш ти вічний.
Відійшов поглядом убік. Слова про мою не-вічність прозвучали жорстко, хоча, мабуть, вона не хотіла образити.
Донька, мякше:
Тату, ми не кажемо куди все кидати. Ми думаємо, що можна б продати дачу й гараж, а гроші поділити. Частину тобі на спокійне життя, частину нам із Сашком закрили б іпотеку. Ти ж сам казав, що хочеш допомогти.
І правда казав, коли тільки вийшов на пенсію: думав, ще довго буду сильний, працюватиму підробітками, допомагатиму.
Я і так допомагаю, кажу. Онука забираю, продукти купую.
Син нервово посміхнувся:
Та ні, тату, нам зараз потрібна одна велика сума. Ти сам бачиш які проценти. Імяно є майно, яке простоює.
«Майно» у кухні прозвучало чужорідно. Між нами ніби встав стовп із цифр і кредитів.
Я відпив чаю, вже холодного.
Для вас це майно, кажу повільно. А для мене…
Замовк, добираючи слова.
Це шматки життя Я цей гараж з батьком побудував. А на дачі ви зростали.
Донька опустила очі. Син подумав і вже мякше:
Ми це розуміємо. Але ти туди майже не їздиш. Сам бачимо. Воно стоїть. Один не витягнеш.
Я сьогодні був, повторив я. Все як годиться.
Сьогодні, каже син. А до цього коли? Восени?
Мовчанка. Лише годинник цокає. Я раптом побачив, як ми всі тут обговорюємо мою старість, як господарський проект: оптмізація, розподіл нарядів майна.
Добре, кажу. А що конкретно ви пропонуєте?
Пожвавились видно, вже домовились між собою.
Є знайома ріелторка. За дачу дають добрі гроші, гараж теж продамо. Всі клопоти беремо на себе. Тобі тільки треба зробити довіреність.
А квартира?
Квартиру не чіпаємо, швидко відповіла донька. Це твій дім.
Кивнув. «Дім» тут звучить інакше. Це лише ці стіни? Чи й дача з гаражем теж дім, бо там насправді минуло життя?
Підвівся з-за столу, підійшов до вікна. У дворі вже палали ліхтарі. Двір той самий, як і двадцять років тому, лише автівки інші й діти з телефонами.
А якщо я не хочу продавати? питаю, не озираючись.
Тиша. Донька обережно:
Тату, це твоє. Ми не маємо права тиснути. Просто… ми хвилюємось. Ти сам казав сил менше.
Сил менше, згоджуюсь. Але ще сам вирішу, чим мені займатися.
Син зітхнув:
Ми не сваритись прийшли. Просто виглядає так, ніби ти тримаєшся за речі, а нам при цьому важко і фінансово, і морально. Часто думаємо, що буде, якщо ти захворієш. Хто буде все те тягти.
Укол провини і я про це думав: що буде, якщо мене не стане? Їм доведеться бігати, оформлювати спадщину, все ділити. Й справді не просто.
Я повернувся до столу, сів.
А як… почав і зупинився. Як зробити дачу на вас, а я буду туди їздити поки що?
Вони переглянулись. Невістка піджала губи.
Тату, однаково проблема не зникне. Ми не зможемо їздити часто. У нас робота й діти.
Я не прошу їздити. Я сам. Поки зможу. А потім як самі вирішите.
Я відчував, що пропоную компроміс: залишаю собі право їздити, їм розпорядження в майбутньому.
Дочка задумалася.
Це варіант, каже. Але, чесно, ми навряд чи будемо там жити. У нас із Сергієм свої плани: можливо, переїдемо до іншого міста, де житло дешевше і робота краща.
Я здивувався. Син теж підняв брови.
Чому мовчала? питає він.
Ми тільки обговорюємо, відмахується. Але дача для нас це не майбутнє. Для нас вона минуле.
Оце слово «майбутнє». Для дітей воно вже далеко: в інших містах, квартирах, справах. Для мене стислося до кількох точок: квартира, гараж, дача. Місця, де все своє, рідне.
Ще пів години ходили по колу: вони приводили розрахунки, я спогади, вони про здоров’я, я що без діла зачахну. Нарешті син випалив різко:
Тату, не вічно ж ти будеш ті лопати тягати. Прийде день не поїдеш уже. Що тоді? Все пропаде? Ми приїдемо а там руїни?
Я відчув, як підступає злість:
Для тебе це руїни? Ти ж тут в дитинстві бігав по тих «руїнах»!
То було в дитинстві. Я виріс. Зараз у мене інше життя.
Зависло між нами. Дочка спробувала пом’якшити:
Сергію, ну…
Пізно вже було. Я зрозумів розмовляємо різними мовами. Для мене дача це прочуте життя, для них приємний, але непотрібний фрагмент минулого.
Я встав.
Гаразд. Дайте мені час подумати.
Тато, почала донька, нам не можна тягнути. Наступного місяця платіж
Я розумію, урвав я. Але й ви зрозумійте це не полицю з хати викинути.
Стали збиратись. У коридорі довго метушились із взуттям. На прощання донька міцно обняла, прошепотіла:
Ми не проти дачі, ми просто хвилюємось за тебе.
Я кивнув голосу не довіряв.
Коли двері зачинились, квартира знову занурилась у тишу. Я зайшов на кухню, сів. На столі чашки, тарілка з печивом. Дивився на них і відчував спустошення.
Довго сидів, не вмикаючи світла, за вікном мерегтіло. Потім піднявся, дістав із шафи папку з документами паспорт, право власності на дачу, гараж. Перегорнув зупинився на схемі ділянки, провів пальцем по квадратиках, ніби по справжніх стежках.
Наступного дня поїхав у гараж, щось хотілося робити руками. Відчинив ворота навстіж, впустив світло, почав перебирати коробки. Поламане, іржаве, мотузки щось викинув.
Зазирнув сусід по гаражу, Микола:
Що, хазяйство перебираєш?
Та порядок наводжу. Думаю, що ще треба, а що ні.
І правильно. Я свій гараж продав, синові на машину гроші. Без гаража, зате дитина щаслива.
Я промовчав. Для нього рішення просте як стару куртку списати.
Взяв у руки старий ключ. Згадалося, як колись син стояв поруч, просив дати покрутити гайки. Тоді думалося, що наш спільний гараж і машина то теж мова порозуміння.
Виявилося, що вже не для нього.
Ввечері знову взявся за документи. Потім подзвонив доньці.
Я вирішив: дачу перепишемо на вас із Сергієм. Наполовину. Але продавати не будемо. Я туди їздитиму, поки можу. Далі як вирішите.
Ти певен, тату? обережно.
Певен, відповів, хоч у душі впевненості не було. Наче відсік від себе щось невідємне, але інакше не можна.
Добре. Завтра зустрінемось і порадимось, як краще оформити.
Поклав трубку. В кімнаті було тихо. Раптом відчув не тільки втому, але й полегшення прийняв рішення, яке відкладати вже було нікуди.
За тиждень сходили до нотаріуса, оформили дарчу. Підписував папери, а рука трохи тремтіла. Діти дякували. «Тату, дякуємо, ти дуже нас виручаєш». А я думав: це і я віддаю їм частину свого турботного «потім».
Гараж вирішив поки лишити собі. Діти пропонували й його продати, але я вперто сказав «ні». Гараж мені треба аби не сидіти вдома й не ремствувати на телевізор. Це вони ще зрозуміли.
Назовні життя мало не змінилося. Я й далі жив на квартирі, їздив іноді на дачу вже як у гості, що формально не мені належить. Але ключі були при мені, ніхто не забороняв.
Перший раз після оформлення поїхав навесні, коли розцвіла абрикоса й потепліло. Думав по дорозі, що тепер не мій цей будинок, чуже майно. Та коли відчинив хвіртку, пройшов знайомою стежиною, відчуття чужого поступово розчинилось.
Зняв куртку, повісив на гвіздок у сінях. В хаті те саме розміщення: ліжко, стіл, ведмедик з пришитим вухом.
Сів на табуреті біля вікна. Сонячний промінь висвітив підвіконня, крупинки пилу. Провів рукою по дереву.
Думав про дітей, їхні квартири й плани, рахунки за кредит. Думав про себе: мої плани тепер це не роки, а сезони. Дожити до наступної весни, ще раз перекопати грядки, ще раз посидіти на ганку влітку.
Знав: їхнє рішення дачу продати неминуче. Може, за рік, за пять. Коли я не зможу їздити. Вони будуть праві тримати порожню хату немає сенсу.
Але зараз стоїть. Дах не протікає. В сараї лопати. На грядках перші паростки. Ще можу ходити, нахилятись, відчувати землю.
Обійшов двір, на сусідній ділянці вже хтось висаджує розсаду, на іншій сушиться білизна. Життя триває.
Відчув: мій страх не тільки у втраті дачі й гаража. Боюсь бути непотрібним ані дітям, ані собі. Ці місця доказ, що я ще в ділі, ще можу щось робити.
Це доказ стало хитким. За документами все інакше, за звичкою своє. Та, сидячи на ганку, зрозумів не в паперах справа.
Відкрив чай у термосі, налив у кухоль. Усередині було гірко, та вже не так гостро, як у той вечір на кухні. Рішення прийнято, про це більше не сперечаюсь із собою. Віддав частку колишнього, отримав приховане: право бути тут не через документи, а через память.
Вийшов із хати, перевірив двері, замкнув тяжкий замок. Ключ старий, потертий. Коли-небудь він перейде до сина чи доньки, чи й зовсім сторонніх людей. Вони крутитимуть його в замку не знаючи, скільки він важив.
Від того стало і сумно, і спокійно: світ змінюється, усе переходить із рук у руки. Головне встигнути жити у своїх місцях, поки вони твої не за законом, а за відчуттям.
Допив чай, піднявся. Пішов по лопату до сараю. Треба перекопати хоч одну грядку. Для себе, не для спадкоємців. Закопати свої сумніви й страхи.
Встромив лопату в чорнозем, натиснув ногою. Земля піддалася, вивернула вологий пласт. Втягнув носом цей запах, нахилився вдруге.
Робота йшла поволі, спина ломилася, руки втомлювалися, та з кожним рухом на душі ставало легше. Мабуть, викопав не тільки землю, а й частину тривог.
Коли смеркло, сів на ганку, витер чоло. На грядці рівні ряди перевернутого чорнозему. Небо набрало рожевого. Пташка закричала десь у гіллі.
Дивився на хату, свої сліди в землі. Думав, що буде далі завтра, через рік, пять. Відповіді не було. Була лише впевненість: зараз я на своєму місці.
Зайшов, вимкнув світло, замкнув хату. Митну зупинився на ґанку, прислухаючись до тиші, тоді повернув ключ у замку. Метал клацнув.
Ключ сховав у кишеню і рушив стежкою до машини, обережно оминаючи тільки-но перекопану землю.
Після цього дня я зрозумів: головне відчути своє місце в житті й прийняти, як міняється світ. Триматися за минуле, коли воно стає тягарем для близьких, не варто. Наш слід це не речі, а память і любов, які ми залишаємо. Життя це короткий відрізок між учора й завтра, і його треба наповнювати тим, що робить тебе живим саме зараз.
