Мамин дзвінок у телефоні моєї невістки кардинально змінив мої наміри допомогти молодій родині з пошуком квартири Я живу сама у гарній однокімнатній квартирі в центрі Києва. Мій чоловік помер п’ять років тому, а від тітки я успадкувала ще одну “двушки” в іншому, менш престижному районі, але також із зручним плануванням. Здавала її акуратним молодим людям, раз на місяць приходила за орендною платою і перевіряла стан житла — два роки все було ідеально. Коли мій син одружився, разом із невісткою вони вирішили розпочати своє сімейне життя окремо — орендували квартиру і почали відкладати на перший внесок для іпотеки. Я не заважала їхньому вибору, хоча довгостроково планувала передати їм спадкову квартиру від тітки, дозволити продавати її, робити свій ремонт, меблювання тощо. Через рік після весілля у них народився син, і поява онука тільки додала мені впевненості, що треба оформити документи на сина. Аж поки тиждень тому не змінила свою думку. Це сталося після мого 60-річчя. Я вирішила святкувати красиво, виключно для себе — забронювала залу в ресторані і запросила багато друзів, родичів, а також сина з невісткою. З невісткою ми спілкуємось безконфліктно, хоча вона дуже емоційна і бувають спалахи негативних емоцій навіть у мою сторону, але я не тримаю зла, зважаючи на її молодість. Однак той випадок, коли вона виставила мене на посміховисько перед усіма гостями, повністю змінив моє ставлення до неї. Син із невісткою прийшли в ресторан із малюком. Через шумну атмосферу невістка попередила, що підуть годинки за годину, і я поставилася до цього з розумінням. Коли вони вже збиралися йти, невістка не могла знайти телефон, я допомагала, набрала її номер. Гості звернули увагу на метушню, у залі стало тихіше — саме тоді десь із підвіконня почувся злий гарчливий гавкіт і виття собаки! Усі повернули голови, невістка почервоніла, кинулася до вікна, схопила телефон і вимкнула дзвінок. Люди зиркали то на неї, то на мене. Ситуацію згладив мій брат, увімкнули музику, він виголосив тост, але, як то кажуть, щось уже дало тріщину. Увесь вечір я бачила, як гості перешіптувалися про «оригінальний» рингтон, який невістка поставила на мій номер. Наступного дня я попросила сина пояснити, але він сказав, що це дрібниця. Відтоді я не спілкуюсь із ними, а питання дарування квартири вирішила відкласти до кращих часів у наших стосунках. Хоча б почути від сина й невістки звичайні вибачення… Якщо вони до мене як до собаки — що ж, це їхнє право…

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 4 хв.Опубліковано 07.02.2026

Я живу сама в затишній однокімнатній квартирі в центрі Києва. Мій чоловік помер пять років тому, після чого я успадкувала від тітки ще одну двокімнатну квартиру вже не в такому престижному районі, але з хорошим плануванням. Я здавала її в оренду акуратним молодим людям, раз на місяць навідуюсь забрати орендну плату й перевірити стан помешкання. За два роки зі скаргами не стикалась.

Коли мій син Олексій одружився з Марічкою, вони вирішили жити самостійно, зняли квартиру і почали відкладати гроші на перший внесок під іпотеку. Я не заперечувала, хоча мала намір у майбутньому віддати їм квартиру тітки нехай роблять з нею, що забажають: продавати, ремонтувати чи перебудовувати на свій смак.

Через рік після весілля у них народився син мій онук Артем, і це ще більше зміцнило моє переконання оформити квартиру на сина. Але тиждень тому мої плани різко змінились.

Минулої суботи мені виповнилося 60 років. Хотіла святкувати гарно й з розмахом, влаштувала вечірку у відомому ресторані, запросила багато друзів, колег і, звісно, Олексія з Марічкою та онуком.

З Марічкою у нас завжди були нормальні стосунки. Вона емоційна, іноді надмірно різко висловлюється навіть щодо мене, але я списувала це на молодість і ніколи не тримала зла. Проте те, як вона повелася зі мною того вечора на очах у всіх гостей, остаточно вплинуло на моє ставлення.

Олексій та Марічка прийшли із сином. Маленька дитина погано почувалася у шумному закладі, тому Марічка попередила, що за годину, ймовірно, підуть. Я поставилася з розумінням.

Коли вони вже збиралися, Марічка згадала, що загубила телефон. Я допомагала шукати, щоб спростити задачу, набрала її номер.

Гості помітили нашу метушню; у залі на хвильку стало тихіше. І ось із підвіконня раптом рознісся пришелепкуватий гавкіт і виття собаки саме такий рингтон виявився на телефоні Марічки, коли дзвоню я. Всі здивовано обернулися, Марічка аж почервоніла, кинулась, схопила телефон і швидко вимкнула дзвінок.

Всі знайомі подивились то на неї, то на мене; брата виручив ситуацію, засміявся, пограв музику і запропонував новий тост на мою честь, та, як кажуть, осад залишився.

Увесь вечір гості хитро перешіптувались щодо унікального рингтона, який стояв саме на мій номер. Наступного дня я попросила Олексія пояснити адже він мусив чути це не раз? Син лише відмахнувся, мовляв, нічого страшного.

З того часу я тримаю з ними відстань і відклала питання житлового подарунка до кращих часів у наших стосунках. Хоча б простих вибачень хотіла почути від них. Якщо для них я пес, то що ж, кожному своєМісяць минув у мовчанці. Я займалась буденними справами, гуляла ранками парком, намагалася не згадувати ту вечірку. Але всередині чомусь накопичувалась тривога й образа на себе за те, що так болюче сприйняла дрібницю, і на Марічку з Олексієм, котрі просто не помітили, як мені було неприємно.

Я вирішила не тягнути далі цю незручність. Якось після обіду прийшла до них з свіжою домашньою випічкою та коробкою іграшок для Артема. Коли Марічка відкрила двері, дивилась на мене зупинено, мовчки.

Я поклала речі на стіл, взяла ініціативу: Знаєш, я подумала іноді ми ставимо якісь дивакуваті рінгтони, натякаємо одне одному, навіть не думаючи, як це сприйме інша людина. Я й досі більше сумую за спокоєм між нами, ніж ображаюсь. Може, поговоримо чесно?

Вона опустила очі, знітилася. За хвилю прошепотіла: Вибачте, мамо Це був дурний жарт, я вас нічим не хотіла образити. Просто наш син вмирав від сміху щоразу, як собака завивав. Ми не думали, що ви колись почуєте

Я полегшено зітхнула. Олексій підійшов, обняв, а в Артема сяяли очі від нової іграшкової машини. Після тієї розмови між нами навіялося легке повітря не ідеальне, але чесне. Я зрозуміла: найголовніше, що поруч мої рідні, хай недосконалі, але справжні.

І я твердо вирішила: квартира дочекається моменту не правильного, а теплого. Бо дім там, де люди вміють визнавати свої помилки, обіймати один одного й разом сміятись навіть над гавкотом у телефоні, забувши старі образи.

«Ти не дружина, а прислуга. І дітей у тебе немає!» – Мамо, Галина поживе у нас. У нас ремонт, там неможливо перебувати. Вільна кімната є, навіщо їй сидіти в будівельному пилу? – сказав чоловік Галини. Чоловіка цей варіант не бентежив, чого не скажеш про його дружину і матір. Свекруха і духу не переносила невістки. – Мені потрібно працювати, я не можу тут залишатися, – тихо сказала Галина. Дружина працювала дистанційно, їй була потрібна тиша та спокій. Андрій був цілий день на роботі, і з мамою під одним дахом було зовсім непросто. А Галина звикла бути вдома одна – їй ніхто не заважав. Галина дивилася на свекруху і не знаходила слів. Господиня явно не хотіла бачити її у своїй оселі, але, мабуть, іншого виходу не було. Всі сіли за стіл на вечерю. – Галино, подай, будь ласка, свій фірмовий салат, – попросив Андрій. – Андрію, не їж цю хімію. Я зробила тобі інший – більш здоровий, – бідкалася свекруха. Обличчя Галини змінилося: її чоловік мав алергію на помідори – та як свекруха могла про це забути? Ще з дитинства вона казала: «Не треба до лікарів бігати, таблетку дам – і все минеться». – У нього алергія. Навіщо ти поклала помідори в салат? – обурилася Галина. – Та що ти вигадуєш? Один помідор — нічого не буде, – відмахнулася свекруха. – Йому стане погано. – Галино, не драматизуй. Немає у нього алергії! Його ж рідна мати знає краще за тебе. – Я його дружина, і піклуюсь про чоловіка. – Яка ти дружина? Звичайна прислуга! У тебе й дітей немає! Ось будуть – тоді й поговоримо. Галина схопилася зі столу і вибігла у спальню. Свекруха завжди знала, куди боляче вдарити. Андрій поспішив заспокоїти дружину. – Андрію, пробач. Я краще поїду до батьків. Або працювати в офісі. Я не залишуся з твоєю мамою. – Дозволь, я спробую з нею поговорити. Вона припинить! – Ні, ми це вже проходили тисячу разів. Під одним дахом ми не зійдемося. Довелося тимчасово орендувати житло, щоб уникнути нового сімейного скандалу. Свекруха, звісно, була невдоволена, але іншого виходу не мала. А Галина раділа, що має такого турботливого та уважного чоловіка.

П’ять років вона думала, що живе з чоловіком, але зрозуміла, що прагнула стосунків, як із мамою Олена родом із невеликого містечка. Саме там її вразили стріли Купідона. Вона закохалася в Олексія, і він відповів взаємністю. Вони вирішили втекти зі своєї малої батьківщини. Батькам сказали, що їдуть до Києва заробити на весілля. І справді поїхали, щоб заробити гроші. Але потім вирішили, що не витрачатимуть їх на гучне святкування. Зробили, як зараз модно: весілля у кедах і джинсах, подарунки — лише гроші, а замість справжнього застілля — фуршет. Гроші з подарунків пішли на погашення іпотеки. Тільки їхніх мам це не зупинило — коли молодята повернулися в рідне місто, їм влаштували скромне святкування. Минуло п’ять років від весілля. Подружжя вирішило почекати з дітьми, сплачували кредит, але на все грошей не вистачало. Мама Олени була рішучою, виховувала доньку сама, і при кожній розмові нагадувала, що вже чекає онуків. Але Олена ще не була готова. Часу наче вдосталь, тож із дітьми не поспішали. Згодом Олена почала висловлювати претензії до чоловіка, які до цього стримувала. Подзвонила подрузі і поскаржилася: — Він може годинами теревенити телефоном з іншими, а зі мною — ледь вітається… — Коли повернеться додому, зможете сісти й поговорити. — Я хочу після роботи подивитися романтичний фільм, а він постійно включає якісь жахи. — Скільки у вас телевізорів? Зараз же можна дивитись і з комп’ютера у навушниках… Але це вже не те, не родинне життя, якщо сидите поряд, а дивитесь у різні боки. — Теж так думаю! Мені здається, Олексій мене не розуміє! — Це досить незвичайне твердження. — Чому ти смієшся? — Добре, не буду. Олено, коли вам разом весело? — На відпочинку або коли приходять гості… Тоді він дуже турботливий… Довга бесіда торкнулася минулого: як Олена і Олексій знайомились, як дівчата заздрили її щастю, але з’ясувалося, що у глибині душі Олена мала незадоволену жіночу потребу — бути кращою для інших. Це була перша проблема, а ще інша… — Олено, яким ти уявляєш ідеальний шлюб? — Звісно, з дітьми. — Після появи дітей багато шлюбів, навпаки, розпадаються… — Чоловік має цікавитись моїм настроєм, підтримувати, оцінювати мої страви, хвалити вбрання… — А він цього не робить? — Каже, що все смачно, але мені це не достатньо. — Опиши детальніше: прийшов додому, ти його нагодувала — наприклад, картопляне пюре з котлеткою — і що далі? — Він радіє, посміхається. — Це ж теж комплімент! Було б гірше, якби відвертався й казав, що не голодний… Олена замовкла, ніби не до кінця розуміла, чому насправді невдоволена. Я запитала про стосунки з мамою. З’ясувалося, що мама Олени — дуже емоційна, переконливо опікувалася донькою і завжди підтримувала. Водночас подекуди була надмірно прискіпливою. У дитинстві Олена не знала тата, тому не мала прикладу, як по-різному люди можуть виражати емоції. Нарешті я сказала Олені: — Ти вже п’ять років одружена ніби з мамою — чекаєш, що чоловік буде поводитись так само. На перший погляд це дивно, але подумай… — Як же розлучитися з “мамою”? — Дуже просто: щоразу, коли у тебе претензія до Олексія, уявляй, що це не він, а добра, турботлива мама поруч. Змагатись із мамою він не може! — Оце так! — Ось і все! І побачиш: з часом претензії зникнуть!