— Як це ти не хочеш взяти наше прізвище? — вигукнула моя свекруха у РАЦСі.

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 2 хв.Опубліковано 07.02.2026

Як це ти не хочеш брати наше прізвище? заголосила моя свекруха просто у РАЦСі.

Ганна взагалі не планувала заміжжя. Але у 19 років вона завагітніла від однокурсника, з яким зустрічалася три роки. Вибору особливо не мала не хотіла, щоб її дитина зоста́лася без тата.

Хоч її обранець був трохи старше, розуму від цього не додалося типовий мамин синочок. Відповідальності він не уникав: сказав, що одружиться й буде батьком. Ось так і почалися передвесільні клопоти.

Ганна б і рада просто розписатися, але рідня наполягала на гучному весіллі. Чому, питається, викидати купу грошей на банкет, якщо за ці гривні можна придбати все необхідне малечі? Але ніхто її, звісно, не слухав. Кафе, сукню й список гостей вибрали за неї. Хто? Звісно, її свекруха і сестра!

На примірку сукні її мало не силоміць тягнули, і Ганна очікувала побачити себе у чомусь з глобальними рюшами і стразами. Адже обидві пані смаком не блищали, тільки своїм словом дорожили. Коли дівчина намагалася відмовитись, її тут же обізвали невдячною і погрозили лекціями. Але Ганна особливо не переймалася у неї вже й так голова тріщала: ЗНО, іспити, підготовка до появи малюка.

В РАЦС Ганна прийшла у простій білій сукні лаконічній, елегантній, яка дійсно їй личила. Тут і почалося найцікавіше.

Родичі молодят і гадки не мали, що Ганна вирішила залишити своє прізвище. Наречений, до слова, був в курсі й галасу не здіймав. А от свекруха увійшла в азарт та почала волати на весь зал:
Це ще що за номер, як це ти не хочеш брати наше прізвище?!

Ганна тільки усміхнулась і тихенько відійшла убік. Вона знала, що завтра на неї чекає наступний марафон сільське весілля у чоловіковій родині, з усіма їхніми далекими і близькими. Тому нерви вирішила поберегти. Шлюб цей, утім, довго не протримався. Іван виявився тим ще «мужем» і зразковим батьком його ну аж ніяк не назвеш. На вихідних він зависав за компютером і ледве згадував про існування сімї. Терпець у Ганни урвався вона зібрала речі й поїхала.

Свекруха була від цього у нестямі. А наша героїня тільки зітхнула з полегшенням вперше за довгий час відчула справжню свободу й щастя.

Вона ніколи не була самотньою. Правдива історія Промерзлий зимовий світанок у київському дворі. Двірники ритмічно шкребуть лопатами сніг, а вхідні двері під’їзду без упину відкривають і закривають ті, хто поспішає на роботу. Кіт Мурчик сидить на підвіконні шостого поверху і спостерігає за всім згори. У минулому житті він був банкіром і думав лише про гроші, але тепер Мурчик зрозумів — найцінніше в житті це добрий погляд, тепло рідної душі й дах над головою. Все інше — дрібниці. Мурчик обернувся: на старенькому дивані спала бабуся Оксана, його рятівниця. Кіт скочив з підвіконня і вмостився на подушці біля її голови, притулившись м’якою шерстю — бо знає, що щоранку у бабусі Оксани болить голова, й робить усе, що може. — Мурчику, ти мій лікар, — посміхнулась, прокинувшись, бабуся. — Знов біль зняв, молодчина, дякую тобі, як же ти це вмієш? Мурчик махнув лапкою, мовляв, це для нього дрібниця. Та тут із коридору почувся ревнивий голос песика Джека. Джек — старий і відданий друг бабусі Оксани, завжди сторожко гавкає при звуках чужих кроків і вважає себе господарем дому. “Ким же він був раніше? Мабуть, дільничним чи сторожем”, — подумав Мурчик, — “Головне, що з ним надійніше!” — Ох ви мої хороші, як би я без вас жила, — підвелася бабуся Оксана, — ходімо, нагодую вас і прогуляємося. А як пенсію отримають — курочку візьмемо! Слово “курочка” викликало радість у всіх. Кіт заурчав, почав місити лапами диван і лагідно торкатись головою її змерзлої руки; песик по-дружньому пхнувся носом у коліна. “Ех, живі душі, з ними і вдома затишно, і серце зігрівається, і не так самотньо,” — усміхнулася Оксана. “От помру я, а що буде далі — хто знає. Кожен щось своє говорить… Та я б кішкою хотіла бути, щоб люди добрі мене забрали у дім. Собакою — мабуть, не зможу, а кішкою ще би спробувала, добра ж я.” — От бач що старість робить! — зітхнула бабуся Оксана, не помітивши, як Мурчик хитро глянув на Джека, мовляв, кішкою хоче бути, не собакою. Адже тепер Мурчик умів читати думки — і це чудовий бонус. Ось таке життя — і що б там не було, вони завжди разом.

Коли Беата дізналася, що вагітна, її сім’я була в шоковому стані. Рідні були категорично проти її стосунків із чоловіком, якого вважали людиною, що швидко зникне з її життя. Беата — звичайна дівчина зі Львова, з люблячої української родини. Виховувалась мамою та вітчимом, який повністю замінив їй батька. Батьки завжди підтримували її і давали відчути, що вона кохана та може на них покластися. Беата закінчила школу і склала ЗНО, але вступ до університету був під питанням через слабке знання англійської мови. Щоб опанувати мову, Беата вирішила взяти приватні уроки та почала шукати викладача. Обрала Роні, який приїхав в Україну з Гвінеї на навчання, і вже кілька років давав приватні уроки англійської. Спочатку їй важко давалося навчання, але поступово Беата почала симпатизувати Роні, і невдовзі їхні стосунки стали дуже близькими. Вони не хотіли більше бути нарізно. Дізнавшись про вагітність, сім’я Беати була шокована. Їм зовсім не подобалася думка про стосунки з людиною, яку вони вважали тимчасовою в житті Беати. Уявляли собі її у ролі самотньої матері, а майбутню дитину — інакшою на тлі інших українських дітей. Після отримання диплому Роні дійсно повернувся на батьківщину, втім, постійно тримав зв’язок із Беатою. Обоє з нетерпінням чекали на народження дитини, спілкувалися телефоном і по відеозв’язку. Донька народилася в строк, але ворожість рідних змусила Беату прийняти рішення — поїхати із дитиною до Гвінеї. Беата та її чоловік зустріли чимало труднощів у Африці: їм зовсім не підходив тамтешній клімат, тож зрештою повернулися до України. Згодом народилася друга донечка. Родина відмовляється з ними спілкуватися, та Беата не хоче покидати коханого тільки для того, щоб догодити оточенню. Подружжя планує переїзд до Канади в надії зустріти там більше толерантних людей.