«Два тижні на те, щоб зібрати всі речі й знайти інше житло». Дочки образилися Сара рано залишилася без чоловіка, самотужки виховувала двох доньок. Жодного разу в житті вона не дозволила собі нарікати на долю. Доньки не лише виросли, а й отримали гарну освіту — завдяки матері, яка працювала на двох роботах, щоб це забезпечити. І ось старша дочка приводить хлопця, каже, що це майбутній чоловік — але у нього нема де жити. Згодом народилася дитина, довелося віддати молодій сім’ї кімнату, а Сара перебралася до молодшої доньки. Спочатку жінка думала, що це тимчасово — молода пара заробить на власне житло, і життя повернеться до звичного. Але донька з зятем особливо не поспішали: навіщо, якщо є дах над головою і повен холодильник? Сара годувала всіх. Подяки не дочекалася — натомість вдома почалися сварки. Молодша донька вважала, що прибирати за зятем — не її справа. Старша нарікала, що з маленькою дитиною не має часу. Зять казав, що винести сміття й помити посуд — «не чоловіча робота», цілі дні сидів за комп’ютером. Атмосфера стала нестерпною, додому не хотілося повертатися. Коли Сара натякнула, що старшій доньці з сім’єю час винайняти квартиру, у відповідь почула: «Ми ж на іпотеку збираємо, звідки гроші?» Тож всі залишились. Останньою краплею стало, коли молодша привела хлопця: «Мамо, він не з нашого міста — поживе з нами.» Сара спитала: «Де? В кухні?» Дочка спокійно відповіла: кухня незручна, але якби мама туди переїхала, у неї був би власний куток. Все. Сара не витримала. Вона зрозуміла, що нікого не цікавить її думка. А якби могла — ще й документи оформили б, щоб здати в будинок для літніх людей. Вона поставила ультиматум: «Два тижні на збори й пошук нового житла». Дочки образилися, пригрозили не пускати до онуків. А ще — на старість залишишся одна! Але Сара не відступила: якщо такою буде її старість — значить, так і має бути. Прийшов час ставати самостійними. Незабаром їй виповниться п’ятдесят. Не знає, чи прийдуть дочки на день народження. Як думаєте, правильно вчинила мати, виставивши дочок із квартири? Як би вчинили ви?

«Два тижні, щоб зібрати речі та знайти інше місце для життя». Доньки образились

Коли я залишився без дружини, то сам виховував двох доньок. Жодного разу не дозволив собі скаржитися ні сусідам, ні колегам, ні друзям. Діти виросли, здобули гарну освіту, і я пишався, що міг забезпечити їм це, працюючи навіть на двох роботах.

Одного дня старша привела хлопця й сказала, що це її майбутній чоловік, але в нього немає де жити. Потім народилася внучка довелось віддати молодій сімї окрему кімнату, а я перебрався з молодшою донькою разом до маленької спальні.

Спершу я думав, що це тимчасово. Ось-ось зароблять на власне житло, і все стане, як раніше. Та молоді не поспішали. Та й навіщо, якщо під дахом завжди тепло, холодильник наповнений, і про них дбають. Я готував на всіх, підтримував, як міг.

Вдячності, однак, я не бачив. Навпаки, між дітьми почалися постійні сварки. Молодша донька нарікала, що не збирається мити туалет за зятем. Старша відповідала, що з немовлям на руках у неї немає часу ні на що. А зять взагалі казав, що виносити сміття й мити посуд це не чоловіча справа, й цілими днями сидів за компютером.

Атмосфера вдома стала така важка, що я ледь витримував повертатися. Якось я запропонував старшій разом із сімєю переїхати на квартиру, але почув у відповідь: «Та ми ж тільки на перший внесок назбирали, на що будемо винаймати?» І так вони залишилися.

Останньою краплею стало те, що молодша привела хлопця й сказала: «Тату, він з Тернополя, йому треба десь пожити». Де? В кухні? Вона, здається, чекала такого питання і, не зніяковівши, нагадала, що кухня не дуже зручна. Хіба що, якщо батько сам переїде туди, тоді б у неї був свій простір.

Я зрозумів, що кожен просто звик не рахуватися з моєю думкою. Якби могли, вже б документи оформили й у пансіонат здали.

Я поставив ультиматум: «Два тижні і всі шукаєте новий дім». Доньки образились, клялися, що не пустять бачити онуків, запевняли, що залишуся сам доживати віку. Та я відступати не збирався. Нехай буде, як буде. Пора їм дорослішати.

Тепер мені скоро пятдесят. Не знаю, чи привітають мене доньки. Чи правильно я зробив, що вигнав їх із власної квартири у Львові? Коли згадую усе це, розумію: навіть заради дітей не можна ставити себе на останнє місце. Майже все життя я віддавав, не думаючи про себе. Головне залишатися гідним і навчити дітей самостійності.